Антін Крушельницький

Він був представником славетного роду Крушельницьких, історія якого є прикладом трагічної історії галицької інтелігенції ХХ століття. Інтелігенції, яку сталінський режим знищував цілими родинами. Антін Крушельницький – відомий український письменник, есеїст, науковець, літературний критик, журналіст, педагог, міністр освіти УНР, редактор шкільних хрестоматій з української літератури, громадський та політичний діяч кінця ХІХ – першої третини ХХ століття – народився 4 серпня 1878 року в містечку Ланьцут (нині в Польщі) у сім’ї юриста, судового урядовця. Закінчив Перемишльську гімназію (тепер м. Пшемисль, Республіка Польща). Закінчив філософський факультет Львівського університету. Викладав у гімназіях Львова, Відня, Коломиї, Рогатина, Бережан, Городенки (протягом 8 років був директором української приватної гімназії «Рідна школа» в місті Городенка). У 1891 році одружився на актрисі Українського театру «Руська бесіда» у Львові Марії Слободі (Слобода-Крушельницька).

За політичними поглядами Антін Крушельницький у роки своєї юності та на початку трудової діяльності належав до радикальної партії, яка називалася Русько-українська радикальна партія. Це була перша українська політична партія на території України, заснована 4 жовтня 1890 р. у Львові Іваном Франком і Михайлом Павликом на базі радикальних молодіжних (драгоманівських) гуртків, що постали в Галичині в кінці 1870-х років під впливом Михайла Драгоманова.

Крім політичної діяльності, Антін Володиславович займався видавничою роботою. З 1901 року Антін Крушельницький почав співпрацювати з різними виданнями, зокрема, з газетою «Буковина», журналом «Літературно-науковий вісник». Був одним із редакторів журналу «Прапор» (1907-1912 рр.) – органу українських вчителів Галичини. Ініціював заснування в краї осередків «Просвіти», філій товариств «Січ» та «Сокіл», товариства «Учительська громада». У 1915 р. був обраний бургомістром м. Городенка.

Перша збірка оповідань Крушельницького «Пролетарі» вийшла у 1899 році. Як письменник, виступав у різних жанрах: оповідання, повісті, романи, драми, літературно-критичні, науково-педагогічні праці, публіцистичні статті, рецензії. Як літератор, крім збірки оповідань «Пролетарі», виступив з повістю «Буденний хліб» (1900), романом «Рубають ліс» (1914), у яких відобразив життя галицького суспільства межі XIX-XX ст. У ряді п’єс – «Артистка» (1901), «Філістер», «Тривога», «Герої» (1902), «Чоловік честі» (1903), «Зяті» (1905), «Орли» (1907) – порушував злободенні соціальні теми. У повістях «Надаремне» (1921), «Дужим помахом крил» (1932) звернувся до тем Першої світової війни й українських визвольних змагань 1917-1920 рр. Перекладав твори Cенкевича, Пшибишевського, Запольської. Створив ряд літературно-критичних розвідок: «Іван Франко» (1909), «Нариси з сучасної української літератури» (1910) тощо.

У 1918 р. став членом Української національної ради – ЗУНР. У квітні 1919 – міністр освіти УНР. Як один із очільників радикалів, підтримував переобрання президентом ЗУНР Євгеном Петрушевичем повноважень Диктатора ЗУНР (на відміну від Симона Петлюри, Осипа Безпалка, Семена Вітика).

З 27 квітня до 25 липня 1919 р. очолював Міністерство Народної Освіти в уряді Б. Мартоса. З 19 жовтня 1919 р. керував Педагогічною Місією «для налагодження за кордоном прав друку шкільних підручників і закупа шкільних приладів всіх типів» у Празі та Відні.

Після падіння влади УНР емігрував до Відня, де заснував видавництво «Чайка». У жовтні 1919 р. очолив педагогічну місію Міністерства освіти УНР з випуску підручників. У 1929-1932 роках – видавець і редактор журналу «Нові шляхи». У 1932 р. журнал було закрито, а Крушельницького 28 вересня цього ж року ув’язнено в тюрмі «Бригідки». Після звільнення у 1933 р. заснував журнал «Критика». У 1934 р. разом із родиною на запрошення уряду УСРР переїхав до м. Харкова, прийняв радянське громадянство, отримав посаду в редакції «Української радянської енциклопедії».

У Харкові сім'я жила в будинку «Слово», побудованому в кінці 1920-х років кооперативом літераторів. Цей будинок незабаром, за свідченням Івана Багряного, отримає прізвисько «Крематорій», так як до 1938 року були репресовані мешканці сорока квартир цього будинку з шістдесяти восьми.  Там жили Іван Багряний, Микола Бажан, Остап Вишня, Василь Вражливий, Лейб Квітко, Арон Копштейн, Лесь Курбас, Аркадій Любченко, Валер'ян Підмогильний, Михайль Семенко, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Трублаїні, Наталя Ужвій, Микола Хвильовий і багато інших.

		НА ФОТО: Розстріляна і знищена родина Крушельницьких. Сидять (зліва направо): дочка Володимира (лікар і письменник), син Тарас (письменник), дружина Марія (актриса і письменниця, померла в 1935 р.), дочка Лариса і сам Антін. Стоять: син Остап (кінокритик), невістка Галя (дружина Івана), син Іван (драматург, поет і графік), невістка Наталія (дружина Богдана), син Богдан (економіст). Це фото стало символом знищення більшовицьким режимом української інтелігенції.

Антiн Крушельницький був одним з перших арештованих жителів цього будинку. Його разом з усією родиною заарештували 6 листопада 1934 року. А звинувачення його було таке: створення в Україні центру ОУН, який ставить за мету повалення СРСР, підготовку терористичних актів проти представників партії та уряду. У 1935 році справа розглядалася Військовою колегією Верховного суду СРСР. Антіна Крушельницького засудили на 10 років із конфіскацією майна, а також примусово заслали на Соловки. Ті, хто знають радянську систему, розуміють, що 10 років із конфіскацією означало фізичне знищення людини.

Через два роки рішенням «трійки» УНКВД Ленінградської області письменника засудили до розстрілу. 1937 рік – 20-та річниця Жовтневої революції. Саме тоді було знищено  величезну групу політичних в’язнів в урочищі Сандармох (Карелія). Тут розстріляно поетів, письменників, науковців, учених – цвіт української нації. Знищення зазнали не лише сам Антін Крушельницький, але й усі його сини, невістки. Заарештованих одночасно з ним двох його синів – Тараса (письменник, перекладач, член Пласту) та Івана (поет, драматург і літературний критик) – розстріляли ще раніше батька, 17 грудня 1934 року. Двоє інших синів – Богдан (економіст i педагог) та Остап (дослідник кіно й журналіст) – які також були заарештовані НКВД, були розстріляні восени 1937-го (як і їх батько) у карельському урочищі Сандармох. Донька Володимира Крушельницька (лікар-дерматолог, публіцист, редактор, культурна діячка) була заарештована 12 грудня 1934 р. 27 лютого 1935 р. Володимира була засуджена до 3-х років таборів, відбувала покарання на Соловках, де працювала лікарем (розстріляли у 1937 р.).

Сам Антін Крушельницький був реабілітований Військовою колегією Верховного Суду СРСР 19 жовтня 1957 р. Але його літературна спадщина (десятки прозових творів і збірок, п’єс, перекладів, літературно-критичні та науково-педагогічні праці, публіцистика і рецензії) і його ім’я були на довгі роки вилучені з української культури та літературного процесу.

Більше можна дізнатися, звернувшись до документів із наших фондів:

Антін Крушельницький – письменник, публіцист, педагог: матеріали до бібліогр. та епістолярної спадщини/ Національна академія наук України; уклад. О.В. Канчалаба, передм. М.І. Гнатюк, ред. Л.І. Крушельницька – Л. : ЛНБ ім. В. Стефаника, 2002. – Імен. покажч.: с. 286-293. – 296 с.

Дубина Микола Iванович. Антін Крушельницький: Літ.-крит. нарис. Дубина – К. : ПБП "ФОТОВІДЕОСЕРВІС", 1993. – 48 c – (Бібліотека українця).

На захист українського слова: до 140-річчя від дня народження А. В. Крушельницького // Календар знаменних і пам'ятних дат. – 2018. – № 3. – С. 74-90 – Бібліогр. наприкінці ст.