Сила, велич і безсмертя нашої національної ідеології в усі часи полягають у стійкості і непохитності поглядів на основні засади життя, у міцності ідейних переконань, у найкращих духовних надбаннях найвищої цивілізації, у безкорисному служінні своєму народові, в ідеї його звільнення від чужоземного поневолення, від політичних, моральних та економічних утисків.
Із величезним запізненням через безліч заборон і незаслужене забуття повертаються до нас імена видатних представників української інтелігенції, які керувалися у своєму житті й своїй діяльності саме цими високими ідейними засадами.
До плеяди цих будителів української національної ідеї, невтомних діячів з великої літери історики справедливо відносять Осипа Лещука – священика, письменника, громадського діяча, людину непохитних поглядів на життя, який загинув у сталінських таборах біля Полтави 28 серпня 1949 р., не йдучи на компроміс зі своєю совістю. Його провиною стало те, що восени 1945 року він не погодився підписати відречення від своєї віри і дати згоду перейти з рангу греко-католицького священика у російське православ’я.
Народився Осип Микитович 18 січня 1894 р. у селі Стаї (сьогодні Стаївка), що на Сокальщині Львівської області. Навчався у Белзі, закінчив українську Перемишльську гімназію. Відтак – навчання у Віденському, а після війни – у Львівському університетах, у Кромержижі, закінчив Перемишльську духовну семінарію. До цього був старшиною Української Галицької Армії, членом українського правління в Угнові. Був також Осип Лещук катехітом і професором Державної гімназії в Раві-Руській, парохом у селах Річки та Стаї, головою філії «Просвіти» в Раві-Руській, офіційним опікуном знедолених, головою Марійської дружини молоді та жіноцтва.
Отець Осип Лещук вільно володів десятьма мовами, зібрав величезну бібліотеку, яка після війни була частково знищена, а частково розкрадена.
Як письменник залишив низку художніх творів (повістей і оповідань) та релігійних праць, деякі з яких уперше з'явилися саме українською мовою («Етика», «Апологетика», «Догматика»). Хвилюючими є повісті й оповідання про долю нашого народу в мирний час та у часи визвольних змагань за Україну, за її волю, за Державу: «Ганя, ждала, ждала козака», «Кроваві сліди», «Олекса Коцур» та ін.
У релігійних працях, яким віддав понад десять років зрілого життя, висвітлював найсуттєвіші питання людського буття і моралі, філософське розуміння вічності, місії людини на землі, значення духовних цінностей для самовдосконалення людини.
В «Анкеті», яку Осип Лещук отримав як український письменник від редакції часопису «Новий час», на питання «Чому Ви стали письменником?» писав: «Мене дуже заболіла наша національна руїна. Я шукав причини, чому наш сорокамільйонний народ не виборов собі своєї держави... Бо у нас не помагає авторитет, а звідси егоїзм і отаманія. Це гидра, що шматувала і торощить наші ідеали. Тому муситься піднести в нас авторитет, а з цим – почуття відповідальності за свої вчинки. Це можна зробити літературою. Без Бога і релігії жодний авторитет неможливий. Для того я у своїх писаннях і підношу: Бог і Вітчизна...»
Очевидно, він стояв на позиціях В’ячеслава Липинського, який, усупереч поглядам Михайла Грушевського, вважав, що рушійною силою у формуванні є не народні маси (за М. Грушевським), а національно-патріотична провідна верства суспільства, яка здатна підняти та повести ці народні маси до формування держави.
У часи першого голодомору в Україні (1923 р.) Осип Лещук, будучи головою філії «Просвіти», став ініціатором ухвалення звернення-протесту проти знищування свідомого українського народу. «Представники читалень Равської філії «Просвіти» і української громадськості Рави-Руської, зібрані на загальних зборах філії товариства «Просвіти», залучаються до протесту цілого культурного світу проти варварсько-дикунського переслідування національного руху, Церкви та релігії радянською владою, проти туртурування і вигублювання українського свідомого громадянства, інтеліґенції світської і духовної, робітництва і селянства і особливо проти виарештування мужів науки з Сергієм Єфремовим на чолі, проти темних та явних мордів, які доконують кати на землях України, а своїм братам за Збручем передаємо свій найщиріший братерський привіт», – написано у зверненні.
Плідною була праця Осипа Лещука й на педагогічній ниві. Основними принципами його педагогічної системи є загальнодоступність освіти, поєднання в єдине ціле чотирьох аспектів життєвої і діяльної позиції людини:
- аналітичне сприймання дійсності,
- почуттєве осмислення дійсності,
- намагання до узагальнення досягнень,
- синтез дії і поведінки через морально-етичну позицію.
Осипу Микитовичу належить й універсальна система декількох видів позакласної роботи та організація виховної роботи на різних рівнях та етапах навчання. Моральне виховання ставив вирішальним чинником поряд з успіхами в навчанні. В основу успіху ставив працьовитість і наполегливість, знання людської душі. Розробив «10 засад для педагога», які і сьогодні є актуальними. Наприклад, друга засада звучить так: «Будь не лише вчителем, але і батьком та приятелем своїх учнів і терпеливим будь з ними! Не вони є тут для тебе, але ти для них. Передусім май це на увазі серед невдач та розчарувань».
Значною є і громадська діяльність Осипа Лещука. До нього, як до народного опікуна, горнулися люди за порадою й допомогою. І він відчував велику радість від того, що мав щастя служити своєму народові духовним і світським словом, своїм щирим письменницьким пером і ділом.
На Сокальщині, у рідному селі Лещука Стаївка, у 1992 році засновано громадський музей (тут зберігається багато творів О. Лещука), поставлено біля церкви пам'ятник.
Іменем Осипа Лещука названо школу в його рідному селі.
