Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00

А ви чули як дерево співає?

Хочеться саме з таким запитанням звернутися до тих, хто у хаосі буденності не помічає музику, яка огортає теплом і чуйністю мелодій. Наші пращури, котрі мешкали на теренах благословенної України в часи княжої доби, слухали природу. Вони прислухалися до шепотіння трав, до трелі солов’я, дзюрчання струмочків, захоплювалися одвічним співом крислатих і високих дерев, які у дуеті з вітром вражали слух могутніх богатирів.

Так між боями з половцями чи іще з якими зайдами із залісся воїни княжої дружини майстрували «піщики» та «свистки» для своїх отроків. А ті, хто мав талант із непримітних деревцят робити дудочки чи сопілки, вдавалися і до експериментів та створювали вже із відбірних порід дерев нові різновиди дерев’яних духових інструментів. Не даремно ж мистецтвознавці стверджують, що «Багатство і різноманітність інструментарію свідчать про високий рівень музичного мистецтва доби Київської Русі».

Про «Найстародавніші українські народні музичні інструменти» ми розповідали в одній із попередніх статей із зазначеною назвою. БАРАБАН і НАКРИ, НАБАТ і Том-том, ЛИТАВРИ і БУБОН, БУГАЙ чи БЕРБЕНИЦЯ задавали ритм і певну урочистість тим мелодіям, котрі побутували серед скоморохів, які власними руками виготовляли чудо-інструменти і могли грати на СОПІЛЦІ чи ДЕНЦІВЦІ, ЖОЛОМІЇ або ФЛОЯРІ. Вже не кажучи про музик, котрі зачаровували слухачів своїм співом та своєю грою на ГУСЛЯХ або ж ГУДКУ, а то й на ЗОЗУЛІ.

Про історію виникнення і особливості застосування цих найстародавніших українських народних музичних інструментів ми уже розповідали. А тепер хочемо звернути Вашу увагу на ті стародавні українські народні музичні інструменти, котрі виникли в роки становлення і розвитку Київської Русі. Ми впевнені, що розмаїття українських народних музичних інструментів і стародавність їхнього походження наснажує усіх нас пізнавати своє.

Так як в ті роки краянам ледь не щороку доводилось ходити у бойові походи, то до розмаїття ударних музичних інструментів додався і надзвичайно гучний, стародавній український народний музичний інструмент «СУРМА». Не кожний, напевно його бачив, але всі чули. В українській літературі навіть дуже часто плутають сурму з трубою, ототожнюючи їх, що неправильно. Сурма – язичковий інструмент (як гобой), а труба – амбушурний (як тромбон). Труба почала звучати на теренах України значно пізніше. Та у ті часи, коли ці інструменти були у вжитку в Україні одночасно , відмінність між ними завжди виразно підкреслювалась. Ось приклад з української народної пісні:

"Ой в неділю дуже рано

В сурми й труби заіграли"

В Київській Русі сурми часто використовували як військовий музичний інструмент, але й серед цивільних сурма звучала в повний голос. У східних народів, у яких гобой досяг дуже високого рівня розвитку, він має назву «сурнай» (перс. surna(j)‎) або «зурна» (тур. surna, zurna). Звідси походить українська назва цього інструмента – сурма. І хоча на сучасному етапі мідні духові інструменти витіснили із вжитку дерев’яну сурму, проте в деяких оркестрах народних інструментів сучасних консерваторій та музичних училищ є спроби відновити забутий інструмент, котрий супроводжував переможні походи військових Київської Русі.

Також є спроби відновити звучання старовинного українського музичного інструменту «ЖАЛІЙКА», котра має вигляд дерев’яної дудки, у кінець якої встромляється пищик. У верхній частині вона має 6-9 отворів. На кінець трубки одягається розтруб, він виготовляється з коров'ячого рогу або берести. ЖАЛІЙКА має різкий, голосний, гугнявий звук. Та і назва цього на причуд дивного інструменту походить від слова «жалітись», оскільки зазначений духовий музичний інструмент часто-густо наші пращури використовували у поховальних обрядах. Почути ЖАЛІЙКУ можна в піснях лауреата Шевченківської Премії, українського етно-хаос гурту «ДахаБраха». Також звуки жалійки – це своєрідна візитівка херсонського фольк-метал колективу «Чур» та харківського фольк-метал гурту «HASPYD».

З тих княжих часів і до сьогодні також активно використовується старосвітський український народний музичний інструмент «КУВИЦЯ», котрий на різних українських землях називають по різному, а саме: «СВИРІЛЬ», «СИРИНГА», «Флейта Пана», «Пан Флейта», «НАЙ» або ж «РЕБРО». Це така собі багатоцівкова флейта, що складається з кількох (трьох і більше) очеретяних (бамбукових, кістяних або металевих) дудок, таких собі порожнистих трубок, різної довжини, що ніби сходинками зменшуються, а знизу вони закриті. Верхні кінці трубок відкриті та розміщені в один або два ряди. Переважна більшість українських оркестрів народних інструментів, а також троїсті музики із задоволенням використовують даний музичний інструмент у своїх концертних виступах.

 

Як виняток для колоритного представлення гуцульського фольклору талановитими українцями використовується стародавня «ТРЕМБІТА». Мундштуковий український народний духовий музичний інструмент ТРЕМБІТА, чи то ТРИМБІТА, або ж ТРОМБІТА має вигляд дерев'яної труби без вентилів і клапанів, інколи обгорнутої березовою корою. Довжина даного музичного інструменту від 2,5 до 8 метрів, діаметр близько 30 мм, збільшується у розтрубі; у вузький кінець трембіти вставляється дерев'яний, зазвичай яворовий мундштук (дульце, пищик). З давніх давен ТРЕМБІТА була чи не єдиним засобом зв’язку чабана із селом. За трембітовими звуками люди дізнавалися про місцеперебування «ватага» (чабана) з отарою, про те, як триває випас маржини (худоби). Окрім того ватаг («потрембач», «трембітанник»), ставши обличчям до сонця, слідкував, коли його тінь з'єднається з його зростом, що означатиме початок обідньої пори. Визначений таким чином час ватаг оповіщав трембітною мелодією-сигналом («вівці йдуть на обід до зграї»). Особливі звуки інструмента попереджали і про небезпеку. Вживалася трембіта і для подання сигналів про початок та закінчення робочого дня. Цей інструмент супроводжував всі гуцульські обряди і свята. У селі знали як трембітою сповіщають про народження дитини або ж запрошують на весілля. Трембіта плакала з односельцями, коли проводжали людину в останню путь. На фестивалях етнографічної музики трембіта є своєрідною родзинкою фестивального розвою.

Згідно з давньою гуцульською традицією, трембіту треба виготовляти тільки з громовиці, тобто лише з дерева, в яке влучила блискавка. Вважається що така трембіта звучить якнайкраще. До речі, досвідчені гуцули знають, що жоден найвправніший тесляр не розчахне смеречину так рівно, як удар блискавки. Дерево, з якого судилося змайструвати трембіту, повинно мати вік не менше ніж 120 а то й 150 років. Після того, як в богом призначене дерево влучила блискавка, майстри не поспішають зрубувати дерево задля диво-труби. Бо чим довше стоятиме воно під сонцем, чим довше його обвіватимуть вітри, тим гучнішою та дзвінкішою буде ТРЕМБІТА. А далі повторюємось за інструкцією знавців даної справи: «Майстер повинен загнати лезо топірця в деревину так, щоб, повагом натиснувши, розчахнути «сурму» навпіл. Це надскладна операція. Заганяти лезо можна тільки на 10—15 сантиметрів, бо цей шмат доведеться зрізати, він не звучатиме. А розчахнути триметрову сурму необхідно на дві рівні частини (якщо не вдалося – праця змарнована)». Тож не все так просто, як могло здаватися. Тут без набутого досвіду не обійтись. Ви ж пам’ятаєте, що досвід – то велика сила.

І надалі продовжуємо цитувати інструкцію досвідченого гуцула-майстра: «Після цього майстер береться за різці та ножі різної конфігурації, з допомогою яких «ладнає голос інструментові». Обережно, протягом годин і діб (виготовлення одного інструмента може тривати майже рік) вибирає серцевину з обох половинок заготовки. Залишається тільки двоміліметрова оболонка. Заготовка має 8-10 кілограмів ваги, а готова трембіта – до півтора кілограма. Отже 6—8 кілограмів деревини треба вишкребти вручну, не поранивши при цьому краї, які будуть стулятися без застосування клею. Необхідно скласти дві половинки і міцно стягнути їх обручами. Ці обручі виготовляються зі смерекових віт. Віти мають рости на смереці зі східного боку стовбура, до того ж не вище, як півтора метра від землі. Бо саме такі пагони, як помічено в народі, гнучкі та сильні. Після цього – останній етап: виготовлення мундштука. Він повинен бути обов'язково яворовим, бо ця деревина має солодкий присмак, отже, такий мундштук приємно прикладати до губ. І коли мундштук, що нагадує за формою сопілковий чи кларнетовий, готовий, то вже можна випробовувати інструмент.»

І хто ще сумнівається, що українці найталановитіші. І кожна хата на таланти багата. В будь-якому українському селі чутно пісні солов’їною і українських музик здалеку чутно. Якби ж тільки зайди не заважали розвиватися одвічній українській культурі та місцеві прихвосні не знущались з родинних самородків. Шануймо ся!

Календар подій

1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 2021
22232425262728
2930