Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00

Іван Йович Кучугура-Кучеренко

07.07.2023

«По його щоках текли сльози, а він співав… Від обертонів його голосу, який линув особливо м’яко та був такий чарівний, що проймав ніби електричним струмом, у горлі з’являлися спазми, а очі розраджувалися сльозами. Коли він закінчив співати, то навіть не підвівся на гучні привітання, тому що сам плакав, і, соромлячись, витирав хустиною сльози». (Зі слів очевидців)

Ним захоплювалися провідні діячі вітчизняної культури – Леся  Українка, М.  Лисенко, Д.  Яворницький,  Г. Хоткевич, Олена Пчілка та багато інших. Його самобутня постать є знаковою для всієї української культури, оскільки уособлює трагічну долю синів України за часів тоталітаризму. Він один із найвидатніших українських кобзарів початку ХХ століття.

Народився Іван Йович Кучугура-Кучеренко 7 липня 1878 р. у слободі Мурафі Богодухівського повіту (тепер Краснокутського району Харківської області). Хлопчику було три рочки, коли він перехворів на віспу, яка дала ускладнення. Лікувати дитину незаможна родина не змогла, й Іванко втратив зір: нічого не бачив лівим оком і дуже пошкодив праве. А коли йому було майже вісім, не стало й батька. Життя його вже з дитинства склалось настільки тяжким, що, як він згадував згодом, «трохи душі не загубив».

Часто буваючи на базарах та ярмарках, хлопчик не раз чув гру та спів музик, які полонили його душу. Змалечку Іванко мав неабиякий музичний слух і чудовий голос, тож твердо вирішив опанувати інструмент і теж стати народним співцем.

Навчався у кобзаря Степана Бідила, згодом перейшов до П. Гащенка. Іван  блискавично оволодів мистецтвом гри на бандурі та незабаром перевершив свого вчителя.

На той час юнак уже знав та виконував, окрім п’яти дум, близько п’ятисот найрізноманітніших українських народних пісень, віртуозно складав і власні твори. Варто зазначити, що під час виступу І. Кучугура-Кучеренко завжди мав при собі дві бандури: одну було налаштовано на мінорний лад, а іншу – на мажор. Відомо, що кобзарі під час концертів багато часу витрачали на переналаштування інструмента, у Івана ж такої затримки не було, що дуже вигідно відрізняло його від колег. Отже, користування двома бандурами – новаторство, яке привніс у професію саме Іван Йович, якому на той час було трохи більше вісімнадцяти.

У 1902 році став наймолодшим учасником славнозвісного виступу кобзарів на ХІІ археологічному з’їзді в Харкові. Гнат Хоткевич, який організував цей виступ, писав, що «це була на рідкість здібна натура».

Навесні 1906 р. гру Івана Кучеренка почув на базарі в Катеринославі (Дніпропетровськ) відомий історик Дмитро Яворницький. «Мені він видався коштовним діамантом,– згадував потім професор, – який тільки тоді заграє всіма барвами, коли його відшліфує вмілий майстер». Яворницький порадив хлопцю поїхати в Миргород до митця і досвідченого бандуриста Опанаса Сластіона. Три місяці навчався Кучеренко в Сластіона, далі помандрував до Галичини. У 1908 р. Кучеренка запросили вчителювати до Київської музичної школи Миколи Лисенка. Деякі його курсанти пізніше вступили до «Кобзарського хору», організованого Василем Ємцем у Києві в 1918 р., який згодом став першою Капелою бандуристів. А в 1912 р. мав нагоду виступити у Варшаві й по інших містах Польщі, де наспівав українські пісні й думи для патефонного та грамофонного запису.

Визначною подією у житті кобзаря стала й поїздка до Петербурга (1913). Там він провів три місяці, узяв участь у сорока концертах, що відбувалися у вищих та середніх навчальних закладах, жіночих інститутах, на засіданнях Російського географічного товариства, у Археологічному інституті тощо. Після Петербурга українське товариство «Кобзар» запросило Івана Йовича дати кілька виступів у Москві.

Повернувшись до України, він продовжив мистецьку діяльність. Події 1917 р. внесли корективи до творчого спрямування митця. Як палкий український патріот він став істинним культурним фронтом для Української Центральної Ради та УНР. Зокрема, заснував творче українське тріо – кобзар І. Кучугура-Кучеренко, артист П. Цимбал та декламатор К. Даниленко із рефератом «Про самостійну Українську Державу». Ансамбль їздив Україною, давав концерти по містах і селах, займався організацією «Просвіт», яких за сприяння митців виникло більше двохсот. За особливі заслуги з розбудови України та популяризації українського слова Центральна влада нагородила видатного митця званням національного артиста УНР.

У післяреволюційні часи Іван Кучугура-Кучеренко продовжував давати концерти майже у всіх райцентрах тодішньої Харківської губернії під час яких поширював правдиву інформацію про Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). Також кобзарював біля храмів та монастирів. Радянська влада спочатку досить поблажливо поставилась до українського співця. Дозволивши йому працювати у Мураф’янському клубі, виступати з концертами, вона намагалася схилити митця на свій бік, зробити провладним рупором. І справді І. Кучугура-Кучеренко спочатку долучив до свого репертуару на рівні з традиційними українськими й пісні нової епохи, але це тривало не довго.

Улітку 1921 р. у селі Богодухів, яке часто відвідував Іван Йович, був організований вечір на честь 25-річчя творчої діяльності видатного бандуриста. У 1925 році за вагомі заслуги в розвитку кобзарського мистецтва І. Кучугурі-Кучеренку було присвоєно звання народного артиста УРСР.

Проте на початку 1930-х рр. ставлення влади до митця, а отже і його місце в суспільстві різко змінилися. У цей час у Харкові проходить процес проти «Спілки визволення України», який поклав початок репресій проти української інтелігенції та всіх українських патріотів. Івану Кучугурі-Кучеренку забороняють проводити концертну діяльність і відбирають звання народного артиста. Щоб не пропасти з голоду, він повертається до свого старого ремесла: знову, як і колись в юнацтві, плете рукавиці, вірьовки й тенета. Поступово про нього забули: з’явилась формація молодих бандуристів з ідеологічно підібраним репертуаром, який відповідав духу радянської влади. Але це забуття було, на жаль, ненадовго.

У 1937 році за анонімним доносом працівників Харківського обласного управління культури кобзаря було заарештовано як особливо небезпечного антирадянського агітатора: він свого часу співав «Марш Петлюри», «Утечу більшовиків з України» та релігійні псалми. До нас дійшли спогади його однокамерника Данилевського, написані вже в еміграції в 1946 році: «Є тут серед нас на еміграції свідки, що терпіли разом у Харківських катівнях НКВС та бачили, як на початку вересня 1937 р. – на допиті – українські яничари НКВС-ники розпинали Кучугуру-Кучеренка на підлозі. Прив’язали за руки й ноги і розтягали на боки до стіни вірьовками, чіпляючи за гаки. Нило змучене худорляве тіло, тріщали кістки. Кобзар божевільно кричав, падав у нестяму. А кати промовляли: – Признавайся, гад повзущий!! …» Нарком НКВС зацікавився Кучугурою-Кучеренком і послав до в'язниці свого заступника тов. Долінського. Подібно до того, як цар Петро І відвідав у Петропавлівській цитаделі Павла Полуботка. Вимагав зректися свого минулого в обмін на волю... Про незламність благовісника свідчить те, що за вироком особливої трійки від 24 листопада 1937 року Івана Кучугуру-Кучеренка було страчено. Похований кобзар, за деякими свідченнями, у братській могилі на Польському меморіальному цвинтарі в Харкові.

Рідні намагались отримати хоча б якусь звістку про долю кобзаря. У 1956 році родина отримала таку відповідь: «Користуючись вказівками КДБ при РМ СРСР № 108сс від 24 серпня 1955 року, пропоную повідомити гр. Кучугуру-Кучеренко М. М. в усній формі про те, що її чоловік Кучугура-Кучеренко І. І., знаходячись в ув’язненні, 5 травня 1943 року помер від крововиливу в мозок». Влада цинічно приховала справжню причину смерті кобзаря.

Згадки про нього на довгі роки зникли з друкованих джерел, які описували історію кобзарства в Україні. І лише в 1970 роках з’явились окремі статті й спогади про цього видатного кобзаря: так радянська влада намагалася заповнити порожнечу в історії українського кобзарства 1920-1930 рр. Звісно, у цих матеріалах інформація була перекручена та викривлена. У переліку українських артистів, які одержали звання народного, його ім’я і сьогодні не поновлене. Але пам’ять все ж повертається. На честь великого співця було проведено багато концертів, науково-практичних конференцій, а в рідному селі І. Кучугури-Кучеренка встановлено меморіальну дошку.

 

Більше можна дізнатися, звернувшись до джерел:

Про нього:

 

Останній кобзар [Текст] : до 140-річчя від дня народження І. Й. Кучугури-Кучеренка // Календар  знаменних  і  пам'ятних  дат. - 2018. - N 3. - С. 25-33 - Бібліогр. наприкінці ст.

Календар подій

1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
2930