Він був останнім із плеяди акторів радянської школи, який все своє життя пропрацював у Харківському театрі ім. Шевченка. Про рівень цього актора говорить не лише звання Народного артиста СРСР, а й той факт, що харків'янина неодноразово запрошували працювати московські режисери. Але він відмовлявся. Легенда, міф, епоха – так у театрі Шевченка говорять про Леоніда Тарабаринова.
Леонід Семенович народився 8 листопада 1928 року в селі Шалигине Глухівського району Сумської області. У 1955 році закінчив Харківський театральний інститут. І рослий красень із копицею волосся кольору стиглої пшениці й переливчасто-сріблястим тембром голосу, яким він володів майстерно, прийшов до трупи театру Шевченка. «Він від народження був створений для акторської професії», – говорив про нього в інституті його перший учитель, народний артист СРСР Данило Антонович. Буквально з перших ролей про Тарабаринова стали казати теж саме й у театрі. Як згадують колеги, Леонід Семенович не вмів халтурити і завжди залишався дитиною, тому і став великим актором. Наївна щирість, зацікавленість і захопленість роботою – ці якості в молодій людині помітила в далеких шестидесятих Серафима Бірман. У своїй статті, присвяченій виступу Харківського театру імені Шевченка на декаді українського мистецтва в Москві, знаменита актриса особливо виділила молодого харківського актора, побажавши йому назавжди зберегти «гарячу і розумну безпосередність».
Унікальні дані Тарабаринова – емоційна чуйність, бездоганне відчуття сценічної правди – допомагали йому в роботі над сотнями незабутніх ролей. Десятиліттями зберігаючи вірність овіяній легендою курбасівського «Березоля» сцені театру імені Шевченка, Тарабаринов-актор пройшов величезну духовну й творчу дистанцію: від елегантного, благородного Лаерта в знаменитому «Гамлеті», поставленому Бенедиктом Нордом за часів відлиги в 1956-му, до пронизливо-трагічного короля Ліра в сумбурному 1991-му. Персонажі Тарабаринова завжди були гостро сучасні, відчутно наповнені диханням конкретного часу: чи то зіграний у 1970-ті роки відчайдушно шукаючий втрачені ідеали Федя Протасов із толстовського «Живого трупа», або створений вже в 1990-ті добрий, м'який, змучений безнадійною боротьбою за свою людську гідність Микола Задорожний з «Украденого щастя» Франка. Парадоксально, але навіть в авангардній естетиці Андрія Жолдака, з яким у метра склалися цікаві відносини (Тарабаринов зіграв у його виставі «Гольдоні. Венеція»), актор зміг донести до зали глядачів ці світлі, істинно високі почуття, властиві романтичному театрові. У кожну свою роль Леонід Семенович вкладав частинку душі. Навіть якщо спектакль був виїзним і йшов на зубожілих сценах сільських клубів, він все одно викладався на повну.
Почуття відповідальності перед глядачами, театром, перед рідними і близькими людьми не дозволило Тарабаринову по-справжньому, у міру свого величезного потенціалу реалізувати себе в кінематографі. Незважаючи на те, що його роботи в кіно – «Кров людська – не водиця», «Дмитро Горицвіт», «Платон Кречет», «Перевірено – мін немає» – багато
хто з українських критиків хвалив, сам Леонід Семенович не був цілком задоволений ними, і, посилаючись на зайнятість, відмовлявся від багатьох пропозицій кінорежисерів.
Митець вважав, що кіно в його житті свою роль виконало цілком, подарувавши одну з найважливіших зустрічей. У 1956-му році Олександр Довженко запросив молодого актора на зйомки у свій останній фільм «Поема про море». І цілий місяць буквально не відпускав його від себе. Ніби хотів встигнути щось передати, залишити, вкласти у свого молодого друга. Чи треба говорити, що робота з великим режисером справила величезний вплив на все його подальше життя. Високий рівень творчого спілкування, який задав Довженко, назавжди став для Тарабаринова еталоном у його роботі. Цей незримий зв'язок між великими майстрами минулого 
століття й намагався передати Тарабаринов своїм численним студентам. Він почав викладати в Харківському інституті мистецтв з 1968 року. З тих пір багато його вихованців самі стали викладачами й знаменитими акторами.
В особисте життя Леонід Сергійович намагався нікого не допускати. Звичайно, у такого красеня, як Тарабаринов, було багато прихильниць, але він не дуже цікавився швидкоплинними стосунками. Усім відомий роман актора з Наталією Фатєєвою. Для неї це був, за її власними словами, лише епізод у житті. В останній свій візит до Харкова вона говорила так: «Я была в него влюблена, потому что он потрясающе читал стихи со сцены. Но это было время гормонального взрыва, я тогда не знала, чем отличается любовь от влюбленности». А ось для Тарабаринова відносини з Фатєєвою, схоже, були чимось більшим. Адже другу дружину актора також звали Наталя, цим ім’ям він назвав і свою доньку.
Звання Народного артиста України, всілякі українські та міжнародні премії, сотні ролей у театрі – спадщина, яку залишив після себе Леонід Тарабаринов, пішовши з життя 6 січня 2008 року в Харкові. Похований на 13-му міському кладовищі.
