Відомий український поет Василь Симоненко писав: «Як хороше у нас на Україні, Де пісня нив чарівна та лунка, І шепіт верб…» Саме про шепіт верб, який у руках майстрів та майстринь переростає у чарівний спів краси, ми б і хотіли нині повідати Вам. Диву даєшся, коли спостерігаєш, як із чагарникової лози зростає на очах кошик, який вже кілька тисячоліть залишається тарою номер один для всіх грибників та садівників. Та й, напевно, ви погодитесь із нами, що більш зручною тари для носіння яєць та фруктів люди ще не придумали. Тому й популярність плетених виробів з роками не зникає.
Вчені стверджують, що плетіння – одне з найстародавніших ремесел з виготовлення доморобних господарсько-побутових та художніх виробів з різноманітної еластичної сировини. В Стародавньому Римі і патриції, і простолюдини використовували у своїх будинках меблі та кошики, сплетені з лози. Понад п’ять тисяч років до нашої ери люди вже радували око плетеними речами. Знахідки археологів у Великій Британії, Месопотамії, Швейцарії та Єгипті підтверджують стародавність ремесла плетіння. В гробниці Тутанхамона, наприклад, виявлено кілька плетених стільців. А історики зазначають, що повсталі гладіатори під проводом Спартака в боях використовували міцні і легкі щити, сплетені із виноградної лози.
І в часи формування проукраїнських племен, і в часи зародження та утвердження праукраїнської держави, яка істориками називається Київська Русь, теж виявляється використовувались плетені речі. Наші пращури плели із коріння ялини та сосни, липи та берези кошики для ягід і грибів, із верболозу плели рибальські снасті, кошики для фруктів і тарілки для хліба, із дранки – фанероподібних дощечок – гнули короби для сівби – так звані «сіяники», а з соломи пшениці та ячменю, навіть, брилі плили. Та й ще багато чого пращурам вдавалося. Тож ці уміння і навички передавались від батька до сина. Від покоління до покоління краяни відточували майстерність з плетіння. Сама природа подарувала краянам таку можливість. Десятки річок і сотні притоків та потічків так і кишать чагарниками верболозу з гнучкими пагонами. Верба для наших пращурів була чимось більшим, ніж деревом, що зросло на березі річки. Вважалося, що саме на вербі перепочивають добрі духи-душі, а тому і щастя очікували саме з принесенням гілочок верби. Верба перша із дерев приводила весну. Під першими легкими промінчиками весняного сонечка верба набирає сили від Природних стихій – Землі, Води, Сонця і може передати свою силу іншим. Тож від сивої давнини краяни вірили і дуже цінували вербу. Не даремно ж кажуть, що «без верби та калини немає України.»
За кілька тисячоліть серед праукраїнців сформувалися повір’я про цілющість верби. Вважається, що верба має здатність наділяти здоров’ям та статевою енергією людей і худобу, оберігати від захворювань і очищати від нечистої сили. Вербою б’ють, щоб здорові, веселі та багаті були. Б’ють примовляючи: «Не я б’ю, верба б’є і нехай здоров’я живе». Вербові котики, освячені, кидають у кашу, їдять з вірою, що через ті котики передасться людям сила весняної енергії на цілий рік. Під час грози освячену вербу ставлять біля вікна, щоб у будинок не потрапила блискавка. Також вербами обсаджують криниці, щоб оберігати воду від лихих сил, щоб вода була пригожа та здорова. Є ще багато стародавніх прикмет і повір’їв, пов’язаних саме з вербою. Але тих повір’їв вистачить не на одну монографію. Книги, присвячені повір’ям праукраїнців, чекають на Вас у Херсонській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Олеся Гончара та в інших книгозбірнях незалежної України. Після перемоги ЗСУ ласкаво просимо до читальної зали Храму знань. Бо ж серед читачів є і ті, котрі хотіли б хоча б доторкнутися до тонкощів мистецтва лозоплетіння, яке серед сучасних українців набирає неабиякої популярності. Чимало українських народних пісень присвячено саме вербі та її унікальній життєдайній силі. І у книзі поета кінця XVII - початку XVIII ст. Климентія Зіновієва, яку Іван Франко справедливо назвав одним із найкращих надбань українського письменства, є також присвяти ремеслу плетіння. І у класиків ХІХ та ХХ століть знайдуться поетичні рядки, які схиляють нас до сили українського слова, як до сили вербової лози. І просто про лозу чимало творів є. Згадаймо, наприклад, симпатичні рядки Катерини Перелісної:
«Тане снiг, течуть струмки,
Ожива травичка,
I до сонця гiлочки
Простяга вербичка.
I м’якенькi, як пушок,
Нiжнi, як шовковi,
Ясно дивляться з гiлок
Котики вербовi.»
Чи то Дмитра Мегелика:
«Ой, вербо, вербо, вербиченько,
Гнучка та висока,
Де вродилась і зросла ти
Сестро милоока?
На Вкраїні народилась,
З Дніпра воду пила,
Людям нашим полюбилась.
Шану заслужила.»
Починаючи від Київської Русі і далі майже в кожному селі, в кожній хатині розвивалося ремесло лозоплетіння. Ми розуміємо, що чимало українців живе поблизу річок та озер, то ж у них уже міріє бажання навчитися азам корисного і не такого затратного, як інші, ремесла. І ми намагатимемося скласти для Вас подорожню карту до Храму Прекрасного. Перше, що треба, так це – верба.
У природі поширено більше ста її видів, але для плетіння підходять далеко не всі. Найцінніші іменуються так: «белотал», «шелюга», «козяча верба» і «чернотал», або по-іншому – рокитник (так, той самий "кущ рокити за річкою"!). Для плетіння потрібні однорічні або дворічні пагони. У природі зарості верби виявити неважко: вона росте по берегах озер і річок. Однак, знайти довгі прути, які придатні для плетіння кошиків і меблів – завдання не з легких. Короткі, вузлуваті пагони, які пустили відростки, можуть піти тільки на грубе плетіння огорож, гребель і загат. А хочеться ж сплести і кошика з двома кришками, які надійно захищають харчі від дощу і пилових бур, і кошика для паперів, і забавні плетені вироби для наших нявкаючих улюбленців, і хлібниці, і тарілки для цукерок. Тож пам’ятаймо, що лозу заготовляють на українських землях двічі на рік з лози верби чи то черемхи.
Все! Перед очима чагарники ще й з лозою, яка нам потрібна. Якщо нині літо (липень або серпень) вперед за лозою. І не сумнівайтесь! Влітку ця сировина має білий колір, а кору легко зняти. Але у прутів, зрізаних в цей час, деревина ще не досягає повноцінної зрілості, маківки трав'янисті, гілки не дуже гнучкі і часто ламаються.
Якщо ж на подвір’ї осінь (жовтень чи листопад) . Сировина має золотаве забарвлення, але кору зняти важко. Цю сировину виварювали в воді, а вже потім здирали кору. Вона й набувала золотавого кольору саме після виварювання. Що кому до вподоби, на те і є нагода заготовити собі для витворів мистецтва сировину. А щоб легше було здирати кору пракраїнці придумали «ЩЕМІЛКУ».
Металеву ЩЕМІЛКУ довжиною 35-40 см з круглим або овальним отвором і упором внизу виготовляють зі сталевого дроту діаметром 10-15 мм. Найпростішу дерев'яну ЩЕМІЛКУ можна вирізати з вербової палиці товщиною 2-4 см і довжиною 40 см. З одного кінця її загострюють, щоб вставити в землю, якщо так зване ошкурювання роблять відразу ж на місці заготівлі, або, якщо працюють вдома, «ЩЕМІЛКУ» закріплюють в дошці чи то в колоді. Інший кінець ЩЕМІЛКИ розщеплюється до половини, а утворену щілину вкладають прут і простягають його – кора знімається.
Потім Вам необхідно сортувати сировину за довжиною, товщиною та природним забарвленням. Все це необхідно для зручності під час Вашого виготовлення з лози того чи іншого виробу.
Для роботи з лозою необхідно про всяк випадок мати поруч ще кілька підручних інструментів. Можемо про них розповісти детальніше.
«КОЛУНКИ» використовують для розщеплення прутів верб на 3 або 4 частини, так званими шинами. КОЛУНКИ виготовляють з твердого дерева завдовжки 6-8 см, діаметром 3 см. Тильний кінець КОЛУНКІВ опуклий, а на іншому мається 3-4 рівних вирізи-різця.
Ніж-горбач служить для охайної обрізки кінців прутів у плетених виробів. Кошиковий ніж має універсальне призначення. Їм обрізають кінці палиць і прутів, також обрізають сучки, стругають, а ще й використовують для різання прута на плантації і т.д.
Звичайний садовий СЕКАТОР, основний, а часом і єдиний інструмент при заготівлі прута. Його так само широко застосовують і в плетінні для обрізки кінців прутів.
А іще в лозоплетінні використовують плоскогубці, круглогубці, молотки і затискачі. Затискачами може попервах слугувати і прості прищіпки.
Є ще специфічні інструменти майстра, що прийшли до нас із давніх давен, напевно, від часів Київської Русі. Їх майстри лозоплетіння іменують: «хрустики», «шмоль», «ізер» та інші. Але вони для тих, хто не уявляє своє подальше життя без лозоплетіння. Так! Це те мистецтво, яке затягує у свою царину і надихає. Нам же більш ніж достатньо перерахованих вище. Потрібні лише рукавички тканинні, з гумовими пухирцями, щоб захистити руки, і працювати було зручно. А ще необхідні любов до рідної землі і пам'ять поколінь. Як то ми можемо спостерігати у селі Іза Закарпатської 
області чи то у Білолуцьку на Луганщині, у місті Чортків Тернопільської області чи місті Чигирин на Черкащині. Вірю, що і культурно-розважальний центр «Зелені хутори Таврії» на Херсонщині після звільнення від рашистів ще запрацює з новою силою і вірою в перемогу добра і світла.
Плетені вироби багатьох народів позначені національною своєрідністю використання місцевих матеріалів, улюблених технік плетіння, виготовлення відповідних типів речей. Найдавніші пам'ятки українського плетіння походять з кінця XVIII—XIX ст. і зберігаються у музеях Києва, Львова, Ромнів тощо.
В Україні було відомо кілька технік плетіння, найпоширеніші з них – спіральна і хрестоподібна. Менше застосовувалися складніші – квадратна та рядова техніки. З кінця XIX століття поширилося плетіння ажурною та вірьовочною техніками. Вироби краян завжди славились серед цивілізованих і освічених європейців. Тож і навіть в такі складні роки захисту зі зброєю в руках національних цінностей, і сторичної правди та незалежності України, на теренах села Іза Хустського району Закарпатської області в кожній оселі верба не лише шепоче, а і співає «Оду радості». Бо лише пихаті бовдури можуть стверджувати, що талановитих українців багато не буває. Кожен українець не обділений талантом. Треба лише вчасно його у собі відкрити. Долучайтесь до кола прихильників відродження української культури. Пізнавайте і розвивайте своє!
