23 вересня 1648 року польський хроніст Домінік Острозький із соромом записав: «Такої ганьби армія Речі Посполитої ще не знала. Це найганебніший день Речі Посполитої».
Після поразки поляків у травні 1648 року в битвах під Жовтими Водами та Корсунем і смерті польського короля Владислава IV стихійні повстання сільської та міської бідноти охопили Київщину та Поділля і вилились у масове знищення польських шляхтичів, католицького духовенства та євреїв-орендарів. У червні канцлер Єжи Оссолінський був змушений надіслати до гетьмана Богдана Хмельницького послів на чолі з відомим захисником православ'я київським каштеляном Адамом Киселем, який 16 липня 1648 року в Білій Церкві уклав із ним перемир'я, взявши до розгляду досить скромні вимоги повсталих – збільшення реєстру до 12 тисяч, поновлення козацького самоврядування й вирішення спорів православних та уніатів за храми.
Проте жодна зі сторін намірів вирішити конфлікт збройним чином не полишила. Від початку літа під Чолганським Каменем на Волині поляки почали зосереджувати коронні війська, командування якими на час взятих у полон під Корсунем гетьманів коронного Миколая Потоцького та польного Марціна Калиновського було доручене трьом реґіментарям (заступникам) – князям Владиславу-Домініку Заславському і Олександру Конєцпольському – та підчашому великому коронному Миколаю Остророгу, які зібрали під свої знамена 32 тисячі шляхтичів і жовнірів та 8 тисяч німецьких найманців.
Богдан Хмельницький також почав реорганізовувати своє військо й до осені мав 50-тисячну добре озброєну армію. Щоб випередити поляків, він через Паволоч, Погребище та Хмільник рушив їм назустріч і 16 вересня зупинився від Пилявцями над Іквою (нині – село Пилява Старосинявського району Хмельницької області), де збудував укріплений табір. Через три дні за милю від нього, на протилежному боці ріки, зупинились польські полки.
20 вересня під Старокостянтиновом полякам вдалось зупинити обхідний маневр Максима Кривоноса. Переслідуючи його в надії на легку й швидку перемогу, 21 вересня поляки ув'язли у бої за переправу через Ікву, які наступного дня переросли у дрібні сутички по широкому фронту зіткнення, що дезорганізувало польське військо й привело до сварок між їх командирами, які діяли на власний розсуд.
У ніч на 23 вересня 1648 року в козацький табір прибув на допомогу 4-тисячний загін буджацьких татар, очолюваний Айтимир-мурзою та Адлаєт-мурзою (на думку деяких дослідників, татари прибули лише 25 вересня, а гучні вигуки й мушкетна стрілянина у козацькому таборі начебто на честь прибулих союзників мали, за задумом Б. Хмельницького, ввести в оману командування Речі Посполитої). Вранці 23 вересня українська армія (лівим флангом командував Кривоніс, центром – Іван Чорнота, правим флангом – Карпо Півторакожух) вишикувалась у бойові лади на полі бою. Першою завдала удару шляхетська кіннота. Витримавши потужний натиск ворожих хоругв, українська піхота за підтримки артилерії розпочала контрнаступ. Козацькі полки швидко повністю оволоділи греблею, перейшли на лівий берег і почали шикуватись у бойові лади. Не витримавши натиску й піддавшись всезростаючій паніці, у ніч на 24 вересня 1648 року командування Речі Посполитої розпочало відступ, який незабаром перетворився на швидку втечу. Вважаючи, що на підмогу козакам прибуло велике татарське підкріплення, військова рада, скликана надвечір князем Заславським прямо на конях, вирішила покинути обоз і рятуватися верхи. Першими це зробили самі реґіментарі. А далі, як оповідає один із учасників битви, «військо, побачивши, що немає вождів, кинуло на землю зброю, панцирі, списи, і все пішло врозтіч». Під вечір у погоні за ворогом українська піхота на чолі з самим гетьманом Б. Хмельницьким дійшла аж до перших рядів табору Речі Посполитої. Здолавши над ранок наступного дня слабкий опір решток коронного війська, козаки виявили покинутий ним порожній польський табір.
«Важко описати ганьбу тієї ночі», – писав польський історик і поет С. Твардовський. До рук козаків потрапили десятки тисяч возів, 92 гармати, залишені у ході панічної втечі неприятеля, і навіть гетьманська булава В. Заславського, який формально виконував роль головнокомандувача польського війська. Загальна вартість спорядження, трофеїв та майна, захоплених козаками під Пилявцями, перевищила гігантські по тих часах 7 мільйонів злотих.
Перемога української армії у Пилявецькій битві мала велике воєнно-політичне значення:
- у результаті Пилявецької битви армію Речі Посполитої було розгромлено;
- повністю звільнено Волинь і Поділля;
- утворилися сприятливі умови для визволення всіх західноукраїнських земель.
Після перемоги під Пилявцями шляхту Речі Посполитої в Україні ще довго глузливо називали «пилявчиками».
Більше можна дізнатися, звернувшись до документів із наших фондів:
- Василевський М. Пилявецька битва 1648 року – Канни Богдана Хмельницького // День. – 2003. – 25 жовтня. – № 192.
- Вирський Д. Анонімний «Катафалк рицерський» (1650 р.) про початок Козацької революції (кампанія 1648 р.) // Український історичний журнал. – 2012. – № 6. – С. 169-184.
- Мицик Ю. А. Пилявецька битва 1648 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. – К. : Наук. думка, 2011. – Т. 8 : Па-Прик. – С. 205.
- Пилявецька битва 1648 р. // Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів» [Текст] : воєнна історія України від давнини до сьогодення / Б. Черкас [та ін.] ; упоряд. К. Галушко ; голов. ред. С. С. Скляр. – Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. – С. 256-259.
- Сорока, Ю. В. Походи Богдана Хмельницького [Текст] : 1648-1654 / Ю. Сорока ; худож. оформ. Є. В. Вдовиченко. – К. : Техніка, 2012. – 118, [2] с. : ілюстр.
- Стороженко, I. С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини XVII століття [Текст] / І. С. Стороженко. – Дніпропетровськ : Вид-во Дніпропетр. держ. ун-ту. – Кн. 1 : Воєнні дії 1648-1652 рр. – 1996. – 320 с.
- Сушинський, Б. І. Козацька Україна: «Хмельниччина» [Текст] / Б. І. Сушинський ; оформ. О. П. Чередниченка. – О. : ВМВ, 2004. – 560 с.
