Протягом останніх років зусиллями наукових кіл і громадськості з історичного небуття було повернуто чимало славетних імен борців за незалежність України. Довгі десятиліття тоталітарної доби над ними тяжіло гнітюче ідеологічне табу, та ніщо не в змозі було викреслити з пам’яті народу згадку про Українську революцію 1917-1920 рр. та її дітище – Українську Народну Республіку. Настав час розповісти про одного з тисяч і тисяч її будівничих та захисників – талановитого вченого, громадського діяча, дипломата Костя Андріановича Мацієвича.
Він народився 18 травня 1873 р. у с. Деремезна Васильківського повіту на Київщині. Походив зі шляхетсько-священицького роду. Закінчив агрономічний факультет Новоолександрівського сільськогосподарського інституту в Пулавах (Польща), де очолював українську студентську громаду та представляв її на першому студентському з’їзді в Києві в серпні 1898 року.
У 1899-1901 рр. К. Мацієвич – вчений секретар Полтавського сільськогосподарського товариства, в 1901-1905 рр. – губернський агроном Саратовського земства, протягом 1907-1915 рр. працював у Харківському сільськогосподарському товаристві, редагував часописи «Хлібороб», «Агрономический журнал», «Южнорусская сельскохозяйственная газета» та збірник «Кооперация и агрономия».
За участь у революції 1905-1907 рр. відсидів 2,5 роки у Васильківській в’язниці, де між іншим вивчив англійську та італійську мови, що згодом допомогло йому в дипломатичній роботі.
У 1915-1917 рр. Кость Андріанович – професор сільськогосподарської економіки Вищих сільськогосподарських жіночих курсів і Кам’яноострівських сільськогосподарських курсів у Петербурзі.
Невдовзі після лютневої революції К. Мацієвич повернувся до України. На початку квітня 1917 був обраний до складу Української Центральної Ради та Малої Ради. З вересня 1917 він – товариш (заступник) генерального секретаря земельних справ, автор проєкту аграрної реформи на засадах індивідуального трудового господарства зі збереженням приватної земельної власності. 19 грудня 1917 року через неприйняття УЦР його проєкту подав у відставку. Працював у Київському губернському земстві, був заступником голови (С. Петлюра) Всеукраїнського земського союзу, професором Комерційного та Політехнічного інститутів у Києві.
Дипломатична діяльність К. Мацієвича розпочалась у грудні 1917 р., коли Генеральний секретаріат і Мала рада вирішили долучитися до переговорів Центральних держав та радянської Росії у Брест-Литовську. Вправний фахівець у галузі економіки Кость Андріанович відповідав за підготовку економічної складової мирного договору. Саме цей бік договору виявився для УНР кращим, ніж це очікувалося напередодні переговорів.
У період Української Держави К. Мацієвич був членом опозиційного до гетьманського уряду Українського національного союзу, що утворив Директорію. Ще під час повстання проти гетьмана за наполяганням В. Винниченка та С. Петлюри, до румунського міста Ясси відбула спеціальна делегація УНС. Очолив її Кость Андріанович. Головною метою делегації було ознайомити представників країн Антанти з основними напрямками політичного курсу УНС. Їх позитивним результатом стало те, що Румунія зобов’язалася не втручатися до внутрішніх справ УНР та підтримати визнання незалежності України на міжнародній конференції в Парижі.
У січня – лютому 1919 року Директорія долучила К. Мацієвича до дипломатичної місії А. Марголіна, що вела в Одесі, а потім і в Бірзулі українсько-антантівські переговори. Кость Андріанович наполягав на жорсткому курсі щодо більшовицької Росії, який, на його думку, мав зупинити агресію Червоної армії.
13 лютого 1919 року К.Мацієвич був призначений міністром закордонних справ центристського кабінету Сергія Остапенка, що пояснювалося його проантантівськими симпатіями і негативною принциповою позицією стосовно мирних переговорів із Кремлем. У офіційній ноті до французького командування від 17 лютого 1919 року він наголосив, що «Директорія віддає себе під покровительство Франції й просить представників Франції взяти на себе керівництво управлінням України у військовій, дипломатичній, політичній, фінансовій, економічній і судовій областях на протязі всього часу, коли буде продовжуватися війна з більшовиками». Під тиском держав Антанти наприкінці того ж місяця від імені Директорії К. Мацієвич зобов’язався тісно співпрацювати з Добровольчою армією генерала Антона Денікіна в боротьбі проти більшовиків.
Але, не зважаючи на зроблені поступки, керівництво держав Антанти зупинилось не на Директорії, а на Збройних Силах Півдня Росії А. Денікіна. Сформовану К. Мацієвичем і відряджену до Лондона місію УНР було прийнято лише на рівні секретаря зовнішньополітичного відомства Великої Британії, й до того ж безрезультатно.
Друга спроба віднайти союзників у боротьбі з більшовиками була спрямована на Польщу. За дорученням Голови Директорії УНР К. Мацієвич відправив до Польщі полковника Б. Курдиновського. Який 24 травня 1919 року у Варшаві підписав із міністром закордонних справ Польщі І. Падеревським договір, за яким УНР відмовлялася від претензій на Східну Галичину і Західну Волинь, а Польща визнавала УНР та зобов’язувалася допомогти військам у війні з більшовиками на умовах військової конвенції, що мала бути укладена пізніше. Цей договір був відразу ж використаний польською дипломатією на Паризькій мирній конференції для отримання остаточної згоди держав Антанти на окупацію західноукраїнських земель.
Повний крах проантантівської зовнішньополітичної лінії С. Остапенка і К. Мацієвича призвів до відставки 9 квітня 1919 року всього складу уряду, хоча до 25 квітня К. Мацієвич продовжував виконувати свої обов’язки на правах тимчасово керуючого МЗС. Наприкінці ж місяця він був призначений головою української дипломатичної місії в Румунії, де перебував до кінця 1923 року.
К. Мацієвич намагався добитися реальної військово-політичної допомоги Бухареста в боротьбі проти більшовиків, зокрема дозволу на постачання зброї й спорядження армії УНР та формування української дивізії, але безуспішно. Дещо результативнішими були переговори українського посла з врангелівським представником генералом Киреєм щодо укладення антибільшовицької військової угоди, котрі відбувалися з перервами в липні-жовтні 1920. Завдяки твердій позиції української делегації представник П. Врангеля у Варшаві генерал Петро Махров 8 листопада офіційно заявив, що командувач Російської армії «визнає незалежність України і сучасний уряд… з С. Петлюрою на чолі до скликання Українських Установчих зборів», але вже було запізно.
Після закриття дипломатичної місії УНР у Бухаресті К. Мацієвич переїхав до Чехословаччини і в якості професора Української господарської академії в Подєбрадах викладав агрономію, був діяльним членом Української радикально-демократичної партії, що сформувалася на еміграції з УПСФ та очолював її Закордонне бюро, також був головою Українського демократичного союзу в Празі, членом Української генеральної еміграційної ради, членом Братства української державності, що виконувало функції таємного передпарламенту.
У липні 1932 року в паризькому часописі «Тризуб» К.Мацієвич опублікував статтю «Перед поворотом на Україну», що й досі вражає за рівнем передбачення не лише загальних причин, форм і шляхів розпаду СРСР, а й деталей цього процесу та труднощів, якими він супроводжуватиметься. Всяка політична еміграція, наголошував К. Мацієвич, має свій сенс тільки за умови, коли вона працює в переконанні, що обов’язково повернеться на батьківщину, де візьме активну участь у її державному відродженні.
Помер К. Мацієвич 2 квітня 1942 року і був похований у Подєбрадах.
Більше можна дізнатися, звернувшись до джерел:
Про нього:
Єпик Л.І. К. А. Мацієвич - науковець, дипломат, громадсько-політичний діяч [Текст] / Л. І. Єпик // Український історичний журнал. - 2007. - N1. - С. 125-135 - Библиогр.: с. 133-135
Власенко Валерій. Кость Мацієвич - вчений-агроном і дипломат [Текст] / В. Власенко // Зовнішні справи. - 2017. - N 6. - С. 32-35 - Бібліогр. наприкінці ст.
