Про любов написано мільйони книг. Ми ж пропонуємо вам почитати про НЕ-любов. Між членами родини, між чоловіком та жінкою, між людиною та власним життям.
Сюжет книги складається з безлічі відгалужень, які, за задумом авторки, мають показати не лише життя головних героїв розповіді, а й складу тогочасного суспільства. Однак картинка виходить трохи сплутаною і туманною.
Тут немає чіткого хронологічного порядку і повної впевненості, що описані герої (принаймні один з тих) точно існують, а не є проявом хворобливої фантазії іншої діючої особи.
Але якщо намагатися встановити порядок сюжетних перепитій, то свій початок вони ведуть з Революції на граніті. Це важкий та переломний час: радянська влада ось-ось припине своє існування, а Україні ще слід поборотися за свою незалежність. І саме у цих історичних подіях Іван теж брав участь. Не надто активну, не надто важливу, але ж він там був. Він охороняв периметр табору, до кордонів якого навіть наближатися ніхто не мав наміру, не кажучи вже про те, щоб порушувати їх.
Повернувшись до рідного Ужгорода та влаштувавшись програмістом, Іван потрапляє у вирій подій, який виявляється значно сильнішим і за характер героя, і за його стремління рухатися вперед. «Свій серед чужих» – таким Іван відчував себе під час революції, це відчуття залишилося в нього і після створення власної родини. Із Марією, яка воліла називати себе Фебою, він одружився без якогось шаленого кохання. Він навіть планував втечу, але не склалося. «Якби батько тоді не поранив йому на руці сухожилля, то, може, в той понеділок Іван би таки втік із дому».
Мотиви та заклики з революції Іван та Феба привнесли й у власну родину, ось тільки в реальному житті ці слова виглядають кардинально інакше. Особливо ті, що стосуються «збереження генофонду». Бо ж народження дитини стало не щастям для родини, а зовсім навпаки.
У книзі багато реалістичності. Опис подій на майданні, табір голодувальників, свідчення учасників – джерелом для зображення цих уривків слугували справжні телевізійні кадри з випусків новин та політичних програм. Ще одним інформаційним джерелом для письменниці стала книга її колеги Соломії Павличко «Листи з Києва».
У фіналі роману Луцишина порівнює свого героя, який споглядає на нічне небо, з Христом. Обидва вони повинні нести свій хрест. Ось тільки у Івана немає жодного сподівання на світло у кінці його шляху. «Небо було темне, і тільки в одному його куті враз прорізалася мала зірка, спалахнула – і застигла, тверда й округла, немов світла голівка цвяшка, забитого кимось у темряву».
Оксана Луцишина стала лауреаткою Національної премії імені Тараса Шевченка 2021 року в номінації «Література». Однак у літературному середовищі з цього приводу розгорівся неабиякий скандал. Пані Оксану звинувачують у великій кількості як граматичних, так і стилістичних помилок у її творі, а журі премії – у його необ’єктивності та порушенні всіх правил відбору. Але щоб об’єктивно подивитися на ситуацію та на роман зокрема, радимо вам самостійно прочитати книгу і вже потім скласти про неї враження.
Автор відгуку: Анастасія Козак
Comments