Історія України переповнена суперечливими моментами, які нажаль, і до сьогодні залишаються спірними. Одним із таких є Переяславська Рада.
18 січня 1654 року в місті Переяславі на лівому березі Дніпра відбулася генеральна військова рада, на якій начебто гетьман і козацька старшина публічно присяглися в тому, «щоб невідступно бути їм із землею і городами під великою рукою» московського царя. Чи мала місце ця подія, українці сперечаються усі 368 років, що минули відтоді. Але чи мають сенс ці дискусії сьогодні? Спробуймо розібратися.
У січні 1648 року на Запоріжжі розпочалося масштабне антипольське повстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Уже перші його перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями привели до втрати Річчю Посполитою контролю над південно-східними територіями. Та зрада кримсько-татарського війська у переможній битві під Зборовом не дала змогу Хмельницькому закріпити успіх, і 18 серпня 1649 року він був змушений підписати з королем Яном II Казимиром угоду, яка серед іншого визнавала автономність гетьманської влади у межах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств: на території площею 200 тис. кв. км із населенням близько 3 мільйонів чоловік встановлювалася козацька адміністрація з власними урядом, судовою владою і податковою системою.
В умовах феодальної Європи проголосити незалежність гетьман Хмельницький не міг. Тож автономія була затиснута між Річчю Посполитою, Османською імперією та Московським царством. Оскільки Богдан Хмельницький уже зазнав зради, то мав вирішити, з ким будувати союз далі, щоб вберегти автономію.
І тут починаються складні дипломатичні розрахунки. Для Хмельницького велике значення в досягненні його мети – поширити козацьку владу на етнічні українські землі – мав політичний фактор.
А Москву та Україну об’єднувала не лише спільна православна віра, що в ту епоху релігійних воєн і протистоянь у світі мало особливе значення, а й спільні інтереси в боротьбі з Річчю Посполитою. Адже, згідно з Поляновським договором, до Речі Посполитої відійшло чимало земель Московської держави (Смоленськ, наприклад, та інші). Через це теоретично Московська держава була дуже добрим союзником для України. І Хмельницький майже від самого початку повстання намагався залучити її до своєї боротьби. У 1648-1653 роках відбувалося чимало посольств між Москвою та Чигирином, під час яких обговорювали і це питання, і постачання зброї козакам тощо.
Очевидно, що і з московського, і з українського боку альянс був суто політичною акцією: пафосна тональність та піднесена фразеологія міждержавних актів й листування диктувалися дипломатичним етикетом і формальними вимогами міжнародного права. Маючи за спиною непростий кількарічний досвід офіційних дипломатичних зносин, чітко усвідомлюючи різницю в інтересах, Військо Запорозьке і Московське царство ставилися одне до одного прагматично й обережно. Згідно з домовленостями 1654 року Військо Запорозьке вступало «під високу руку» московського царя на засадах широкої автономії, повністю зберігаючи не тільки можливості внутрішнього самоуправління, але й основи свого суверенітету (гетьманський уряд мав практично необмежені повноваження у сфері міжнародних відносин, Москва зносилася з Чигирином через Посольський приказ тощо).
Та тут починається саме цікаве. Низку запитань викликає процедура й договірно-правове оформлення українсько-російських домовленостей. Чомусь не збереглися оригінали письмових документів, що спонукало до численних спекуляцій, якими поступово «обріс» договір. Угода в Переяславі була усною й передбачала обопільну присягу: як козаки присягали на вірність царю, так і монарх (або уповноважений ним представник) зобов’язувався гарантувати права й вільності українського народу. Однак російський посол В. Бутурлін у останній момент заявив, що таких повноважень не отримав. Переговори мало не зайшли в глухий кут. Проте козацька старшина на чолі з гетьманом вирішила не розривати відносин, котрі так важко налагоджувалися, й поклалася на передане В. Бутурліним «слово» царя, що той підтверджує всі домовленості. У наступні місяці 1654 року між Україною та Московською державою було укладено письмову угоду, що відповідало тодішній дипломатичній практиці.
Після Переяславської ради московські представники, згідно з їхнім звітом, побували у 117 містах і містечках Гетьманщини для прийняття присяги від населення на вірність цареві. Не всюди їх приймали приязно. У полтавському полку, наприклад, побили киями. Також варто знати, що присягти московському царю відмовилися численні представники козацької старшини, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема, Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косівим. Не присягла й Запорозька Січ.
Унаслідок наступних переговорів між гетьманським та царським урядами у березні 1654 року в тому ж таки Переяславі укладено військово-політичний союз двох держав – Гетьманщини та Московського царства. Його оригінал не зберігся. До наших часів збереглася лише чернетка цих статей. Востаннє оригінал згадано в серпні 1657 року, коли ці статті зачитали на козацькій раді вже після смерті Хмельницького, після чого документ зникає й у архівах Посольського приказу, і в Україні. Пізніше його намагалися відшукати, як-от за наказом Петра І, проте марно. Вже у жовтні 1659 року князь Олексій Трубецькой приймав присягу від Юрка Хмельницького в Переяславі на сфальшованому документі цих угод з його батьком.
Але на те, що така угода все-таки існувала, вказує лист молодого кримського хана Мегмет-Ґірея, який у жовтні 1654 року запропонував Богданові Хмельницькому: «Відкиньте від себе Москву, а з нами будьте у приязні». Проте Хмельницький відмовився, і Мегмет-Ґірей уклав угоду з польським королем.
У ці дні до ставки Хмельницького під Білою Церквою підійшла 20-тисячна московська армія на чолі з Василем Шереметєвим і Василем Бутурліним та разом із 70-тисячним козацьким військом одразу виступила до Умані. 19 (29) січня 1655 року в долині річки Багви, за чверть милі від села Охматова, супротивники зійшлися. До весни козацько-московське військо остаточно розбило польсько-татарське. Проте обидві сторони втратили убитими по 15 тисяч вояків, зокрема, втрати московітів становили 9 тисяч, а козаків – 6 тисяч. Перемога в Охматівській битві дала початок воєнній кампанії 1655 року, за результатами якої козаки спільно з московітами захопили територію майже до Вісли.
Договір 1654 року, за тими уривчастими відомостями, що дійшли до нашого часу, був в цілому рівноправним і взаємовигідним. Але він діяв всього 2,5 роки.
Віленським перемир’ям із Річчю Посполитою 24 жовтня 1656 року Москва його денонсувала.
Сфальшований варіант одинадцяти Березневих статей з’явився 1659 року, через два роки після смерті гетьмана. На цей період українсько-російські відносини набагато ускладнилися, насамперед через війну Івана Виговського з Московською державою, яку на той час він уже програв. Це, а також внутрішні чвари – війна Виговського з полтавським полковником Мартином Пушкарем та інші – дуже ослабили Україну. Тож після цих подій Московська держава була в набагато сприятливіших обставинах, ніж у 1654 році, щоб диктувати свої умови, зокрема через сфальшовані статті Богдана Хмельницького.
Це сталося у жовтні 1659 року під час укладення договору в Переяславі між Юрієм Хмельницьким і Олексієм Трубецьким. До речі, останній був серед московської делегації, яка вела переговори з українським посольством у Москві у березні 1654 року, коли зародилися справжні 11 статей. Проте цього разу Трубецькой привіз список уже з 14 статей, які російська сторона представила як оригінальні статті Богдана Хмельницького.
Цікаво, що Юрась Хмельницький, який першим і присягнув на сфальшованому документі, був обізнаний з оригінальними статтями – на згаданій серпневій раді 1657 року їх зачитували у його присутності. Тож його поведінка, радше, свідчить про політичну слабкість і самої України, і нового гетьмана як політика.
Оцей документ із 14 статей було розтиражовано великим накладом і поширено всією територією України.
Починаючи з 1659 р., усі наступні гетьмани до Івана Скоропадського присягали московським царям на цих сфальшованих так званих «Статтях Богдана Хмельницького». Вони обкладалися новими пунктами, що ще більше обмежували автономію України-Гетьманщини та зміцнювали владу московських воєвод. На додаток до цього документа для присяги подавалися ще інші кабальні статті.
Варто розуміти, що оскільки гетьманські уряди присягали царям, то всі угоди між Гетьманщиною та Московським царством, попри ступінь легітимності кожної окремо взятої, остаточно втратили чинність у лютому 1917 року з поваленням династії Романових, яку представляв російський імператор Микола ІІ. Цей факт, а також право на самовизначення України, були визнані світовою спільнотою напередодні підписання мирного договору у Бресті 9 лютого 1918 року. Тому наступні «урочисті скасування» рішення Переяславської ради про злуку Гетьманщини й Московського царства, що відбулися 15 липня 1919 року і 21 червня 1992-го були лише символічними актами, та жодного юридичного значення не мали.
Але чергова, тепер уже радянська окупація України, дещо відтермінувала процес позбавлення від російської залежності. 300-річчя так званої Переяславської ради радянська влада відзначала у 1954 році настільки широко, що «повернула» Україні Кримський півострів, перейменовувала міста, ставила пам’ятники, малювала соцреалістичні картини, випускала поштові марки та листівки, проводила масові заходи, вручала відзнаки, значки, випускала посуд, підстаканники, канцелярські товари, портсигари, набори інструментів і навіть спідню білизну зі святковим логотипом. Саме радянська влада навчила українців нового «переяславського міфу», настільки добре, що вже за незалежної України у 1990-х – на початку 2000-х років понад 60% українців схвалювали «об’єднання України і Росії» у 1654 році.
Радянські та імперські навіювання остаточно розтанули у 2014 році. Новітня російсько-українська війна вкотре показала справжнє обличчя московітів. І Переяславська рада сьогодні сприймається вже зовсім по-іншому. Адже союз із Москвою для України остаточно став історією.
Кажучи сучасною мовою, Москва вже у XVII столітті намагалася нав’язати «русский мир» в Україні. У той час вона це зробила, зокрема й шляхом фальсифікації Березневих статей. Нікчемну вартість договорів з Росією на сучасному етапі ми побачили 2014 року, коли вона шляхом війни порушила суверенітет і територіальну цілісність нашої держави. Тому сучасні українські політики, які заявляють про переговори з Росією, повинні мати на увазі, що Росія своїх договорів не дотримується, надто у відносинах із Україною, і намагається обмежити їхнє виконання. Переяславська рада 1654 року – це дуже добрий приклад для цього в історії, а історія – це вчителька життя.
Не менш важливі уроки тих подій можна взяти й для сьогоднішніх українсько-польських стосунків. У XVII столітті війною між Річчю Посполитою, Україною і Кримським ханством скористалася насамперед Московська держава. Як наслідок – через століття-півтора з карти світу на тривалий час зникли і Україна, і Річ Посполита, і Кримське ханство. Після третього поділу Речі Посполитої Варшава відійшла до Російської імперії.
Сьогодні Росія знову зацікавлена в новому протистоянні двох сусідніх країн, використовуючи будь-яку нагоду для цього. І Польська держава, яка нині часто загострює конфлікти з Україною на основі національної історичної пам’яті, конче повинна про це пам’ятати. Особливо, коли в Україні, тобто біля кордонів самої Польщі, триває війна з Росією.
Більше можна дізнатися, звернувшись до джерел:
Машіка Віктор. Історія у порівняннях [Текст] : 8-й клас // Історія України. Сер., Шкільний світ. - 2015. - N 18(верес.). - С. 9-24
Панасюк Броніслав. Міф Переяславської ради [Текст] // Літературна Україна. - 2018. - N 2(18 січ.). - С. 6-7
Реєнт Олександр. Українське національне відродження в ХІХ-ХХ ст.: від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі [Текст] // Краєзнавство. - 2019. - N 1. - С. 5-21 - Бібліогр. в підрядк. прим.
Рубльов Олександр Сергійович. Вивільняючись із магнетичного поля імперщини: обговорення в Інституті історії АН УССР праці М. Брайчевського "Приєднання чи возз'єднання?" (4 липня 1974 р.) [Текст] // Український історичний журнал. - 2016. - N 5. - С. 37-79 - Бібліогр. в підрядк. прим.
Скринченко Володимир. Крах переяславського проекту [Текст] // Слово Просвіти. - 2019. - N 3(17-23 січ.). - С. 2
