Oles Honchar
Kherson regional
universal scientific library
MO-TH: 9:00-18:00
SA-SU: 9:00-18:00

Володимир Максимович Перепелюк

This material is in Ukrainian

21.11.2020 06:00

Він був не лише чудовим бандуристом, але й співаком, автором багатьох музично-поетичних творів, фольклористом, письменником, майстром народного мистецтва. Він є автором чотирьох книг, понад 100 віршів та пісень. Його твори знають не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Володимир Максимович Перепелюк народився 21 листопада 1910 року в подільському селі Боришківцях (нині Хмільницької області). Родина була співуча, батько й дід володіли різними музичними інструментами. Їх гра виховала у хлопця щире захоплення та любов до музики. Мати ж привила любов до українських народних пісень, які добре знала і все життя співала. Початкову освіту хлопець отримав у лікнепі, наймитував. Служив у війську.

У 1927 році, вступивши до колективного господарства, брав активну участь у сільській художній самодіяльності, створив вокальний дівочий та струнний ансамблі.

Ґрунтовною освітою майбутній кобзар почав займатися лише повернувшись з армії у 1933 році. У 1934 році закінчив бібліотечні курси у Кам’янці-Подільському. З цього ж року працював бібліотекарем у Вороновицькому сільськогосподарському технікумі. Там самотужки освоїв гру на бандурі. Першими творами, які він розучив, були старовинні українські історичні пісні «Кармалюк», «Байда», «Морозенко», «Сонце низенько», «Ой гай, мати», «Гуде вітер вельми в полі», «Дивлюсь я на небо». Як згадував Володимир Максимович, коли він вперше побачив бандуру і спробував на ній грати, то настільки був вражений її мелодійним звуком, що вирішив будь-що роздобути її собі.

Справжня музично-поетична діяльність В.Перепелюка розпочалася в 1937 році. Він почав брати участь у виступах на районних і обласних оглядах художньої самодіяльності, за що був неодноразово відзначений грамотами, преміями. За виконання власних пісень в супроводі бандури одержав першу премію на районній олімпіаді, а навесні 1939 року – цінний подарунок на обласній олімпіаді.

Під час святкування 125-ти річчя від дня народження Т.Г.Шевченка драмгуртківці вирішили поставити на сцені сільського Будинку культури п’єсу Д.Бедзика «Тарасова ніч», в якій роль кобзаря Михея було доручено В.Перепелюку. У п’єсі кобзареві необхідно було заспівати пісню «Нема гірш, як у неволі» на слова Т.Шевченка. Музики до цих слів не було, тому її вирішив створити сам Перепелюк. Твір сподобався слухачам, і незабаром пісню вже співали в районі. Чутки про неї та талановитого виконавця дійшли й до Києва.

У 1940 році Володимир Максимович був запрошений до Києва, де він став учасником ансамблю «Сліпці – кобзарі» Київської філармонії. До складу ансамблю входили Є.Мовчан, П.Носач, П.Гузь, І.Іванченко, О.Маркевич, керівником був заслужений діяч мистецтв О.Грінченко. Там кобзарське мистецтво В. Перепелюк переймав у відомого на той час в Україні та за її межами кобзаря з c. Великої Писарівки Сумської області Єгора Хомича Мовчана.

Друга світова війна застала Володимира Перепелюка на Чернігівщині, батьківщині Остапа Вересая, де він збирав матеріали про кобзаря. Незважаючи на репресії окупантів на тимчасово окупованій фашистськими загарбниками території України, кобзарі переходили від села до села, співаючи серед населення історичні народні пісні. В.Перепелюк, наприклад, часто виконував пісню на слова Т.Г.Шевченка «Нема гірше, як в неволі», а також «Зажурилась Україна», «Плач невольників», одночасно писав власні вірші. У той період ці твори звучали як заклик до боротьби з ворогом. Газета «Соціалістична Срібнянщина» (за 29 червня 1941 року) надрукувала його поезію «Гей, гуртуймось, брати мої!».

У 1943 році Перепелюк повернувся на Вінниччину до с.Вороновиці, де працював у місцевому клубі, керуючи хором та оркестром, продовжував грати й співати пісні та думи.

11 вересня 1943 року вийшла «Постанова № 264 Ради народних комісарів УРСР «Про організацію Державного українського народного хору» в кількості 134 чоловік (84 співаки, 34 артисти оркестру українських народних інструментів, 16 артистів балету). Художнім керівником та головним диригентом новостворюваного Державного українського народного хору був призначений 48-річний Григорій Гурович Верьовка; директором – Олександр Міньківський. Після закінчення війни Володимира Максимовича розшукав М.Т.Рильський і викликав до Києва, де створювався Державний український народний хор. З 1945 року він працював провідним солістом-кобзарем хору.

26 років кожен концерт цього колективу, з яким Перепелюк об’їздив усю Україну та Європу, розпочинався його «Думою про визволення України». За весь період роботи в хорі він написав понад 100 пісень та дум, зокрема думу «Про Семена Палія», «Слава, слава Кобзареві». Самобутністю позначені його пісні «Ой прослалась доріженька», «Ой на тину, на лозовім», «Тихо над річкою», «Прийшла осінь-жовтівочка», «Молитва до сонця», «Колискова», а також пісні на слова Т.Г.Шевченка («Тече вода в синє море», «За думою дума роєм вилітає», «Не женися на багатій»), С.В.Руданського, П.Г.Тичини. У перервах між концертами він вів детальний щоденник, який згодом дав перечитати М.Т. Рильському. За порадою Максима Тадейовича на основі цих записів кобзар створив повість «На крилах пісні», яка в 1970 році побачила світ за назвою «Повість про народний хор» (літературний запис В.Данилейка).

Вийшовши на пенсію, В.Перепелюк повернувся до села Вороновиці, в якому з 70-их років працював лісником. Жагу до творчості Володимир Максимович зберіг аж до старості. Розчищені ним лісові ділянки стали сторінками навчального посібника – сюди викладачі водили студентів лісових технікумів та вузів.

З коріння, гілляк і пеньків дід Ладимир, як любили його називати односельці, робив фігурки звірів та птахів, які неодноразово виставляв у школах, училищах, вузах. Ідучи на такі зустрічі, кобзар брав із собою бандуру. Затамувавши подих, слухали діти, студенти, дорослі у його виконанні історичні, веселі та ліричні народні пісні. Співав він на прохання слухачів і свої власні твори. Крім того, дід Ладимир складав оповідки з життя природи, в яких розповідав, як розмовляють птахи, дерева, як сонце вітає землю. Велику любов та повагу до природи, успадковану від діда-лісника, Перепелюк намагався передати дітям через свої оповідання. Деякі з цих оповідань вийшли друком у дитячому видавництві «Веселка». Серед них повість «Ой, у лісі, лісі темному» (1969), збірка оповідань «Ось вони які», «Зелені вогні» (1981) та ін.

Широкому колу глядачів Володимир Максимович знайомий також і як виконавець історичних пісень у фільмах «Поема про море» та «Сліпий музикант». В останньому він зіграв роль кобзаря, і в його виконанні прозвучала народна пісня «За Сибіром сонце сходить».

3 липня 2000 року Володимир Максимович Перепелюк відійшов у вічність.

Сьогодні в с.Вороновиця Вінницького району при музеї авіації та космонавтики ім. О.Ф.Можайського створено кімнату-музей Володимира Перепелюка, до якої його родиною були передані музичні інструменти, що він власноруч змайстрував, його бандура, колекція виробів із коріння, рукописи оповідань, книги.

У пам’ять про незабутнього співця нашої землі, автора багатьох дум і пісень, які часто називають народними, у 2001 році управлінням культури Вінницької обласної державної адміністрації та Обласним центром народної творчості було започатковане обласне свято кобзарського мистецтва «Струни вічності» ім. В.Перепелюка, яке проводиться раз на два роки, а кожні п’ять років – Всеукраїнський фестиваль кобзарського мистецтва ім. В.Перепелюка «Струни вічності».

Calendar

     1 23
45 6 78 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21222324
252627282930