Микола Пильчиков

Донедавна ми практично нічого не знали про основоположника радіо-, телекерування та електрофотографії, людини дивовижного обдарування, ученого з надзвичайним талантом, дослідника властивостей Х-променів, радіоактивності, геомагнетизму, метеорології, оптики, в доробку якого десятки відкриттів та винаходів світового значення, без перебільшення, українського Едісона – Миколу Дмитровича Пильчикова.
Микола Пильчиков народився в м. Полтаві 21 травня 1857 р. в сім’ї родовитих дворян. Рано втративши матір, хлопчик ріс на руках батька та бабусі. Батько Дмитро Пильчиков, відомий діяч українського національно-визвольного руху, був чудовим педагогом. Він близько знав Тараса Шевченка (з 1846 р.), був організатором недільних шкіл у Полтаві, одним із засновників літературного товариства імені Тараса Шевченка у Львові в 1873 р. Його вважали своїм духовним наставником Олександр Кониський, Панас Мирний, Іван Карпенко-Карий.
До 14 років Микола виховувався вдома. Батько з незвичайною любов’ю і самовідданістю виховував свого єдиного сина. Навчав його передусім мовам, згодом син досконало оволодів сімома мовами. Подальшу освіту Микола здобув у гімназії, де відрізнявся «талановитістю до наук», особливо до фізики та математики. Ще гімназистом Микола знайомиться з Панасом Мирним і вони, незважаючи на вікову різницю, стають друзями. Єднали їх високі помисли про служіння простому народові. Микола брав участь у визвольному русі у Полтаві, входив до таємного товариства «Унія», метою якого була боротьба проти колоніальної політики царизму в Україні.

Після закінчення гімназії (1876 р.) Микола Пильчиков вступає до Харківського університету, де вже на другому курсі винаходить електричний фонавтограф – прилад для вивчення звукових коливань графічним способом. Це був перший винахід майбутнього талановитого вченого. Цим винаходом він випередив на кілька десятиріч зарубіжних дослідників, серед них і самого Едісона, фонограф якого був механічним і винайшов він його пізніше, у 1877 р.
Здібного випускника залишають на кафедрі фізики стипендіатом для підготовки до професорського звання. В 1883-1884 рр. молодий учений дослідив Курську магнітну аномалію та науково аргументував знаходження там багатих покладів залізної руди, за що йому була присуджена Велика срібна медаль Російського географічного товариства.

У 1888-1889 рр. Микола Дмитрович перебував у науковому відрядженні у Франції, де проводив велику експериментальну роботу, друкував наукові статті, виступав із доповідями. В цей же період він отримав диплом магістра фізики і фізичної географії та був обраний дійсним членом Російського географічного товариства. Повернувшись до Харкова, Микола Дмитрович одержує професорське звання. У 1891 р. він засновує метеорологічну станцію, споруджує та обладнує її на власні кошти. Одночасно Пильчиков веде велику викладацьку роботу – читає курси електрики магнетизму, теорії пружності, основ механічної теорії теплоти, математичної й фізичної оптики та ін. У 1892 р. його обрано почесним членом Міжнародного товариства електриків у Парижі, у 1894 р. – членом ученої Ради Французького фізичного товариства.

У 1894 р. Микола Дмитрович переїхав до Одеси, де протягом 8 років працював екстраординарним професором Новоросійського університету. У 1896 р. окремою книгою вийшла його докторська дисертація «Матеріали до питання про застосування термодинамічного потенціалу до вивчення електрохімічної механіки», але як дисертацію він її так і не захистив, бо на той час захопився експериментами з рентгенівськими променями, а потім роботою над приладами бездротового телеграфування. З 1898 р. Микола Дмитрович активно займається радіотелекеруванням. Його винаходи та ідеї у цій галузі є першими у світовій науці та техніці.

В 1902 р. Микола Пильчиков повертається до Харкова й очолює кафедру фізики в Харківському технологічному інституті. Тут він створив модель радіокерованого протимінного захисту кораблів, обладнав метеостанцію інституту, встановивши автоматичний покажчик електричних атмосферних розрядів, заснував друкований орган інституту «Известия Харьковского технологического института» і до самої смерті був його редактором. А ще вчений проводив ґрунтовні дослідження з природної радіоактивності, в 1901 р. написав книгу «Радий и его лучи», працював у галузі кріогенної фізики. М. Пильчиков мріяв про створення фізичного інституту, написав підручник під назвою «Курс фізики» в 1902 р., досліджував у Алжирі поляризацію атмосфери під час сонячного затемнення 1904 р.

Окрема сторінка біографії М. Пильчикова – його участь у громадському житті Харківського технологічного інституту, боротьба за демократизацію вищої школи. Особливо загострилась ситуація у 1904 р., коли на чолі навчального закладу став професор М. М. Шіллер, талановитий фізик, але ревний царський адміністратор. Пильчиков засудив так звану «Шіллерівську історію», суть якої полягала у відрахуванні 213 студентів за участь у масових заворушеннях, були також звільнені викладачі, лаборанти, які висловили письмовий протест проти сваволі адміністрації – всього 21 людина. Микола Дмитрович боровся за повернення звільнених. Його виступи за демократизацію вищої школи закріпили за ним характеристику «вкрай лівого професора». Результатом його боротьби та боротьби прогресивних членів навчального комітету було повернення в Інститут звільнених студентів, викладачів та відставка професора М. М. Шіллера. Пильчиков брав активну участь у розробці нового статусу Харківського технологічного інституту. Вже в той час учений бачив його як політехнічний, доступний усім молодим людям.

12 лютого 1908 р. Пильчикова обрали дійсним членом одного з найавторитетніших наукових товариств – Російського фізико-хімічного. Він дістав запрошення від Умова на з’їзд дослідників природи. Авторитет лабораторії з наукових досліджень з фізики зростав.

Будучи всебічно розвиненою особистістю, професор Пильчиков, як і його батько, присвячував життя не лише науці, але й діяльності на благо рідного краю. Він чудово грав на скрипці, захоплювався живописом, писав вірші, переклав українською декілька поем різних авторів, видати які не було можливості через заборону української мови, що діяла до 1905 р.

Детальний життєпис Миколи Пильчикова дослідив і подав нам у книжці Володимир Плачинда. В ній вміщено матеріали про наукову, педагогічну і громадську діяльність ученого. Книга видана видавницвом «Наукова думка» 1983 р. Але навіть тут нез’ясованим залишилося питання, чому в розквіті творчих сил, маючи світове визнання, науковий авторитет серед вітчизняних та зарубіжних учених, Микола Пильчиков обірвав своє життя пострілом у серце. Чи могла зробити це людина, яка була вихована в дусі християнської моралі? Надто вже підозрілими видаються обставини смерті вченого: «О 7-й годині ранку 19 травня 1908 року в палаті Пильчикова пролунав револьверний постріл. Коли виламали замкнені зсередини двері, то побачили людину, яка спокійно лежала зі складеними на грудях руками. Поруч, на поличці нічного столика, лежав револьвер. Тільки червона пляма на сорочці навпроти серця». Медична експертиза констатувала смерть унаслідок пострілу в серце. Але ж чому револьвер акуратно лежав на столику? Хто натиснув на гачок револьвера? Напевно, це залишиться таємницею назавжди. На смерть ученого відгукнулись усі тодішні російські фізичні журнали. В одному з некрологів говорилось: «…Зі смертю М. Д. Пильчикова вчений світ втратив дуже велику наукову силу».

Більше можна дізнатися, звернувшись до документів із наших фондів.

Про нього:

Дятлов Юрій. Доля унікального проекту українського вченого / Ю. Дятлов // Чумацький шлях. – 2009. – № 1. – С. 10-12
Кухар Л. А. Біля витоків української фізики: до 150-річчя М. Д. Пильчикова / Л.А. Кухар // Календар знаменних і пам'ятних дат. – 2007. – № 2. – С. 73-81 – Библиогр. в конце ст.
Свириденко Олена. Видатні фізики Полтавщини: проект / О. Свириденко // Фізика. Сер., Шкільний світ. – 2016. – № 6 (черв.). – С. 43-65.
Шаров Ігор Федорович. Вчені України: 100 видатних імен: енциклопедія/ І. Ф. Шаров; ред. В. М. Вакулич – К. : АртЕк, 2006. – 486 с.