Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00

На світанку становлення Галицько-Волинської Русі

Вона зберегла, примножила і передала наступним поколінням державницьку, культурну і духовну спадщину Русі. Вона стала справжнім закономірним спадкоємцем ослабленої міжусобними війнами, спустошеної монголо-заліською навалою колись знаної в Європі самобутньої і самодостатньої Київської Русі. В результаті об’єднання 1199 року князем Романом Мстиславовичем Галичини та Волині вона стала називатися Галицько-Волинська Русь. І це державне утворення на етнічно спільних українських землях сприяло становленню та подальшому розвитку нашої національної культури.

Тож маємо пам’ятати і нащадкам нагадувати про неперервність розвитку української культури завдяки далекоглядної державницької політики продовжувача династії Рюриковичів, сина київського князя Мстислава ІІ Ізяславовича, великого полководця та розумного дипломата Романа Мстиславовича – засновника  Галицько-Волинського князівства та монаршого правлячого роду Романовичів.

Роль, яку відігравав на Русі Роман Мстиславич, прозваний у народі Великим, чудово ілюструють слова звернення до нього співця «Слова про Ігорів похід»:

А ти, буй-Романе, і ти, Мстиславе *!

Мисль одважна Покликає вам розум на діло.

Високо плаваєш ти, Романе,

В подвигах ратних,

Як той сокіл на вітрі ширяючи,

Птицю долаючи одвагою.

Маєте ви залізні нагрудники

Під шоломами латинськими.

Та й не одна країна гуннська,

Литва ще й ятвіги,

Деремела ** й половці

Списи свої покидали,

А голови преклонили

Під тими мечами булатними!

(Переклад Максима Рильського.)

 Подібно як Володимиру Великому, прозваного в народі «Красне Сонечко», Романові Мстиславовичу також український народ присвятив не один десяток билин та українських народних пісень.

Роман був сином польської княжни Агнеси, дочки Болеслава, прозваного Кривоустим, і волинського, потім київського великого князя Мстислава Ізяславовича, правнука Володимира Мономаха. Народився майбутній давньоруський володар приблизно 1152 року. І коли Мстислав на недовгий час став київським князем (1167 – 1169 pp.), він використав на повну можливість розпочати політичну кар’єру свого улюбленця. Так 16-річний Роман Мстиславович  у 1168 році посів трон Новгородського князя. Про цю подію київський літописець занотував:   «Прислали новгородці до Мстислава, просячи сина у нього {в князі. — Авт.), і той дав їм Романа».

Пихате і гоноровите боярство Великого Новгорода за давньою традицією, що існувала з часів Володимира Святославовича, запрошувало старшого нащадка володаря Русі до себе на престол. Так і сталося, проте вже наступного 1169 року  Мстислав втратив владу в Києві і перебрався до Володимира-Волинського, тобто до спадкового володіння нащадків Мономаха. Тож і Романові 1170 року ті ж улесливі бояри показали на двері. Про цей випадок новгородський літописець занотує висловом: «боярство вказало шлях князеві Роману», тобто вигнало. У тяжку годину втрати Новгорода юний князь отримав ще й скорботну звістку про кончину батька у Володимирі. Він негайно прямує на Волинь і на довгі три десятиліття робиться волинським князем.

Праправнук Мономаха з юних літ зрозумів, що  корінь сильної князівської влади криється в незалежності від земельної аристократії. Тому він послідовно обмежує сваволю бояр, придушує феодальну опозицію. Європейські історики зазначають: «Князь орієнтувався на середні й вищі верстви міського населення багатих волинських міст, і насамперед стольного града Володимира. Це дозволило Романові зміцнити центральну владу в князівстві, піднести його економічну, а відтак – і військову міць

Діяльність Волинського князя Романа Мстиславовича, спрямована на об’єднання руських земель та подальший розвиток київсько-візантійських традицій, руських декоративно-ужиткових ремесел – мала відчутну підтримку у суспільстві, бо ж краяни вже натерпілися від  міжусобиць та зазіхань на їхні землі західних сусідів і східних кочовиків.

Ще треба, напевно, нагадати і про те, що волинський князь Роман Мстиславович у 1190-х роках узяв участь у міжусобній боротьбі між претендентами на загальнопольський престол – синами Казиміра Справедливого та їхнім дядьком Мєшком. Згідно розповіді польського хроніста Кадлубка, у кривавій битві на річці Мозгаві 1196 року допомога Романа Казимировичам вирішила справу на їхню користь. Потому сини Казимира підтримували Романа у змаганнях за об'єднання Галичини та Волині.

На схилі XII століття, у 1199 році, Романові вдалося утвердитися в Галичі, який він оголосив «стольним градом»  новоствореного Галицько-Волинського князівства, того князівства, за час існування якого  вперше було використано назву «Україна».

Міста Галицько-Волинської Русі стали значними центрами літописання та книгописання. Найвизначнішою пам'яткою літератури даного періоду є Галицько-Волинський літопис (кінець XIII ст.), у якому відображені події політичного і культурного життя Галицько-Волинської Русі від 1201 року до 1291 року.

Тож нині, враховуючи фактаж зі згаданого літопису, ми можемо констатувати про збереження і розвиток князем Романом київських традицій освіти і письменства, започаткованих ще Ярославом Мудрим. Далекоглядний керманич новоутвореного князівства розумів, що для утвердження та поширення християнської віри необхідно було все більше грамотних людей. Будівництво міст, церков та монастирів супроводжувалось збільшенням кількості шкіл. При цьому освіту в школах, переважно початкових, здобували діти не лише із заможних родин, а і малеча бідноти мала можливість проявити Богом дані таланти.

У початкових школах, що діяли при церквах та монастирях, а інколи в оселях церковнослужителів, учні здобували елементарні знання: вчилися читати, писати та лічити. По закінченню таких шкіл випускники могли вступати до шкіл більш високого рівня, зокрема – професійних, де навчалися майбутні ремісники, купці, або ж священики. Відкривалися школи й при дворах князів. Бояри та представники знаті винаймали для своїх дітей учителів, які навчали їх удома.

Для навчальних вправ використовували невеликі дерев’яні дощечки, одну зі сторін яких заливали воском. Діти вчилися писати літери на восковій поверхні, на якій легко було стерти невдалий напис або звільнити місце для нової вправи. Кістяний або металевий інструмент, загострений з одного кінця й широкий з іншого, яким писали на воску учні, звався «писало»

Про поширення грамотності в ті часи засвідчують і численні знахідки археологів у Звенигородці, Перемишлі, Галичі та Бересті: знайдені написи на стінах церков, бересті, зброї,  речах побуту та знаряддях праці (мітки).

Літописання в цих землях з’явилось дуже рано. Так, у 1097 році було написано «Повість про осліплення Василька», котра вважається однією з ранніх літописних пам’яток краю. Автор повісті висвітлив трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого схопили й позбавили зору за наказом волинського князя Давида Ігоровича. Про цей випадок ми згадували в одній із наших попередніх статей.

Найвизначнішою літописною пам’яткою України XIII століття є Галицько-Волинський літопис, який, на відміну від інших руських літописів, створених монахами, має авторів — світських осіб із князівського оточення. Характерною особливістю цього літопису є те, що він не структурований за датами, як інші, а представлений окремими повістями про воєнні походи та описом інших подій, пов’язаних переважно з діяльністю місцевих правителів.

Окрім життєдіяльності на теренах Галицько-Волинського князівства у зазначеному  літописі зображено і події, що відбувалися в сусідніх землях: Угорщині, Польщі, Литві, окремих руських князівствах та Орді. Відомості літопису – чи не єдине джерело, яке дає змогу загалом відтворити події в Мазовецькому князівстві та Литві цього періоду. Літературознавці стверджують, що цей  літопис вирізняється яскравою, образною мовою, наявністю багатьох приповідок і народних переказів. У тексті літопису, написаному книжною слов’янською мовою, є багато слів, які були характерними для української розмовної мови тих часів.

Зважаючи на те, що до нашого часу збереглась дуже незначна частина галицько-волинського живопису, проте ми можемо констатувати, що малярство на цих землях мало певний розвиток. На руїнах найбільшого галицького Успенського собору було виявлено частини фресок і навіть смальта, що вказує на наявність мозаїчних композицій.

Як стверджує відомий дослідник українського середньовіччя Михайло Фіголь: «Про особливості живопису галицької школи свідчить живопис за межами Галицьких земель, зокрема в Польщі. Цікаві під цим поглядом фрески Вислицького Колегіуму, виконані наприкінці ХIV ст. На той час в Польщі працювали на запрошення короля Ягайла українські майстри, які оздобили фресками низку церковних і світських споруд (костел Чесного Хреста на Лисій горі, приватні покої короля у Вавельському замку в Кракові, Вислицький Колегіум, Сандомирський Колегіум, каплиця Святої Трійці в Любліні).

Фрески Вислицького колегіуму є найраннішими пам’ятками роботи українських майстрів на території Польщі. Близькі до них фрески кафедрального собору в Сандомирі, а також розписи каплиці Святої Трійці в Любліні. Вважається, що українських майстрів прислав луцький єпископ Іван на прохання короля Ягайла. Фрески каплиці Святого Хреста у Кракові також виконали галицько-волинській майстри на замовлення короля Казимира.»

Про особливості українського іконопису ми вже згадували у попередній статті, а нині можемо лише додати, що в період розвою культури Галицько-Волинської Русі були створені українськими майстрами пензля такі чудодійні ікони як  Белзька (Ченстоховська) Богородиця та Холмська Богородиця. До галицького малярства належить ікона Богоматері з Ісусом з Дорогобужа, яка вважається одним з найкращих зразків іконопису галицько-волинського князівства. Є підстави відносити до галицького українського малярства ікону «Богоматір з Ісусом», що зараз зберігається в Третьяковській галереї в Москві. Відомий автор цієї ікони — чернець П. Ратенський, який у 1305 році став митрополитом всієї Русі. Існує припущення, що Ратенський намалював також відому Луцьку Богородицю кін. ХІІІ — поч. ХІV ст., що походить з луцької церкви Покрови. До галицького іконопису відносять й ікону «Юрій-Змієборець» з церкви Іоакима й Анни з Станилі недалеко від Львова. Ще одна унікальна пам’ятка галицького живопису – образ Іоанна Хрестителя з Войнилова біля Галича, яку за легендою перенесли з Крилоса. Зображення Іоанна близьке до іконографії болгарських і сербських ікон ХІV століття  з Дечан.

Порівняно з монументальним малярством та іконописом краще збереглась книжкова мініатюра. Впродовж ХІ — ХІІ ст. було створено прекрасні зразки мистецтва книги – Трірський Псалтир, або молитовник Гертруди, Крилоське Євангеліє (1144), Добрилове Євангеліє (1164), христинопільський «Апостол» (ХІІ століття). У галицьких рукописах ХІІ — ХІІІ століть переважають так звані «плетінчасті орнаменти»  рослинно-геометричного характеру.

Чільне місце в оформленні галицьких рукописів посідає тератологічна орнаментика, в мотиви якої входять фантастичні птахи, переплетені стрічками, завершення яких переважно вирішене в формі пальмети. Тератологічні ініціали прикрашають Добрилове Євангеліє. Відомий мистецтвознавець Яким Запаско пов’язує початки тератологічного оформлення в руській книзі саме з південно-західними землями. У Добриловому Євангелії виявилось своєрідне поєднання візантійської традиції з формами романського стилю. Вважається, що манускрипт походить з Волині, хоча існують версії й черемиського, й галицького походження.

До найвизначніших пам’яток галицьких рукописних книг належить Галицьке Євангеліє ХІІ століття, ґенеза стилю мініатюр котрого лежить на межі комнінівської та ранньопалеологівської епох, сформованого в умовах прямих контактів візантійського та македонського живопису кінця ХІІ століття  з пізньороманською європейською мініатюрою.

Галицько-Волинське князівство було багатим, з великою кількістю міст, а географічне розташування на кордонах з кількома європейськими країнами сприяло формуванню дуже сприятливої, насиченої різними віяннями творчої атмосфери. До збережених пам’яток галицько-волинського живопису, який датується початком ХІІІ ст., належать дві мініатюри Хутинського Служебника, що зараз зберігається в Московському історичному музеї, з зображеннями Іоанна Златоуста і Василія Великого. Стилістика цих мініатюр близька до візантійського комнінівського періоду, їм властива чіткість і досконалість рисунку, образи передані з глибоким емоційно-психологічним чуттям. Високим мистецьким рівнем вирізняються і мініатюри з Галицького Євангелія 1266 року, що зберігається в петербурзькій бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна. Майстерно оформленеі Бучацьке Євангеліє ХІІ — ХІІІ століть, прикрашене плетінчастими й рослинно-геометричними ініціалами, яких у манускрипті налічується аж 210. Найвідомішими своїми ілюстраціями є Перемишльський архієрейський служебник, Оршанське Євангеліє, Лавришівське Євангеліє, Холмське Євангеліє та  книжка «Бесіди Св. Григорія Двоєслова».

Архітектура  князівства мала свої особливості. Галицькі та Волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци, замки, укріплені двори бояр. Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор  у Володимирі-Волинському. Він збудований 1160 року  київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Ця шестистопна однокупольна будівля має простий, але водночас величний вигляд. Його сучасник – Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом Осмомислом (1157 року), – зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Враховуючи дані з рукописних джерел того часу ми можемо констатувати, що це був чотиристопний однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокам’яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю.

І добре було, що волинський князь Роман з перших днів свого правління не лише про військо дбав, а і про освіту і культуру не забував. Можливо саме тому і у військових справах він перевершив очікування від заможних бояр. Адже  Романова слава переможця половецьких ханів бере початок ще в тій частині його життя, коли він був скромним волинським князем.

Вірні своїй звичці писати лише про сильних світу, в якому вони жили, літописці замовчали перший переможний похід Романа проти половецьких ханів. Дізнались вчені про нього з твору візантійського сучасника, знаменитого історика Нікіти Хоніата, а також із скупих звісток кількох західноєвропейських хроністів. Один з них патетично писав, що Роман здійснив низку походів у степ, чим «зупинив половецькі нашестя». Та звернемось до більш докладної  розповіді  Нікіти Хоніата:

«1197 чи 1198 р. (точнішої дати візантійський історик не подав) половецькі хани вдерлися у дунайські землі Візантії, спустошили їх і наближалися вже до Константинополя. Столиця імперії опинилася під загрозою. Але раптом на ворога з тилу вдарив руський князь Роман і завдав йому нищівної поразки. Половці в паніці кинулися тікати. Візантія була врятована

Давньоруські літописи знають про два наступних походи Романа Мстиславича до Половецького степу, які він здійснив, уже будучи великим галицько-волинським князем, – у 1202-му та 1204 pоках.

Галицький книжник у посмертній похвалі Романові, наслідуючи найліпші зразки середньовічного красного письменства, патетично вигукнув, що цей князь «кинувся був на поганих (язичників. – Авт), мов лев, був сердитий, мов рись, і нищив їх, неначе крокодил, і переходив землю їх, мов орел, був хоробрий, неначе тур».

Князь Роман, об’єднавши значну частину українських земель, дбав про розвиток Галицької архітектурної школи і високо цінив здобутки місцевих зодчих. Галицько-Волинська архітектура органічно поєднувала візантійсько-київську просторову композицію з елементами західноєвропейського романського стилю, що підтверджує наявність пілястр, груп напівколон, аркатурних поясів тощо. У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території міста археологи знайшли близько тридцяти кам’яних будівель. До особливостей галицької архітектури належить також спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами. На місці давнього Галича (тепер тут розташоване село Крилос) до нашого часу зберігся  Храм Святого Пантелеймона (ХІІ—ХІІІ ст.), який також є яскравим представником галицької архітектурної школи.

Храм Святого Пантелеймона є, мабуть, єдиним збереженим білокам’яним храмом княжого Галича. Ця пам’ятка віддавна привертає увагу багатьох учених: українських (Антін Петрушевич, Осип Пеленський, Ярослав Пастернак, Ізидор Шараневич, Юліян Захарієвич, Іван Могитич, Юрій Лукомський, Богдан Томенчук, Андрій Стасюк, Мирослав Волощук, В’ячеслав Корнієнко), російських (Олег Іоаннісян, Павло Раппопорт, Тетяна Рождественська, Оганес Халпахчьян), польських (Владислав Лущкевич).

Церква Святого Пантелеймона є цікавою у багатьох аспектах: історичному, мистецтвознавчому, технічному, джерелознавчому, оскільки має значний джерельний потенціал, а наукові дискусії навколо неї не вщухають і до наших днів. Дотепер не з’ясовано точної дати її зведення, витоків стилістичних особливостей та конструктивних і технологічних прийомів побудови. Викликають щораз більший інтерес епіграфічні джерела, які вціліли на стінах будівлі у вигляді різноманітних написів та численних рисунків.  Монументальна хрестобанна церква зі зразками вишуканого білокам'яного різьблення розташована поблизу сучасного Галича у селі Шевченкове Івано-Франківської області. Ця розкішна білокам’яна споруда  височіє над Дністром на пагорбі, який раніше називався Виноградна гора. Початок будівництва сягає часів правління в Галичі Володимира Ярославича, який був сином Ярослава Володимировича  Осмомисла. А що стосується посвяти храму, то тут варто зазначити, що на Русі здавна шанували Пантелеймона (якого ще називали Паликопою або Палієм) як цілителя, покровителя воїнів, охоронця від вогню. За свідченням літописів, його зображення руські воїни носили на шоломах. Згідно з переказами, таку назву церкві надали мостовики, які просили Святого врятувати від пожеж міст через Дністер.

Стратиграфічні спостереження на окремих ділянках території церкви показують, що церква св. Пантелеймона була споруджена на малоосвоєній або неосвоєній у ранішні часи території. Дотепер не визначений статус храму – була це монастирська церква (про що може свідчити характерна для цистерської архітектури побудова храму), чи двірська княжа церква нової заміської резиденції Галицьких князів.

Церква Святого Пантелеймона являє собою чотиристовпний хрестовобанний храм, в якому на підпружних арках, що спираються на стовпи, здіймається кругла баня з купольним завершенням.

Найбагатшим за формою і декором є західний портал. Він значно виступає за площину фасадної стіни і своїми формами нагадує проспективні портали в романській архітектурі Західної Європи. Портал оздоблюють дві пари колон з капітелями. Фусти колон, які ближчі до входу, оздоблені посередині вузлами. На краях плінтусів, що під базами, вирізьблені так звані «жаби». Ці колони автентичні, вони єдині не були зруйновані артилерійським обстрілом 1915 року.

Південний портал більш стриманий щодо скульптурного декору, але його архітектурне вирішення таке, як і західного. Формі уступів відповідає форма архівольту.

Апсиди декоровані тонкими півколонками, на які спирається аркатурний пояс. Різьблені капітелі центральної апсиди мають розмаїтий малюнок. Ці капітелі й аркатурний фриз автентичні.

Будувався храм як православна церква. У XIV столітті перетворена на римо-католицький храм Святого Станіслава. З 1595 року даний храм вже належав Ордену францисканців. Є припущення, що францисканцями біля церкви був побудований монастир. Фундамент францисканського монастиря  біля храму зберігся до нинішніх днів. Джерела підтверджують, що це була одноповерхова будівля. Водночас, учені не виключають, що тут могла знаходитись і резиденція Якова Стрепи, нині блаженного Римо-Католицької Церкви, який у той час був галицьким архієпископом латинського обряду й неодноразово приїжджав до Галича. Певно францисканці у 1598—1611 роках перебудували Церкву Святого Пантелеймона на барокову базиліку, а також розбудували біля неї монастирський комплекс і оборонні вали. В цей же час на осі головного входу до храму було зведено дзвіницю.

Вежа-дзвіниця – квадратна в плані, двоярусна, з наметовим дахом. Тоді вона була частиною західної лінії оборонних валів, які оточували колишній монастир. Нижній ярус слугував в'їзною брамою, верхній – оборонною вежею та дзвіницею. Через рів, що був розташований перед валами, до брами вів звідний міст. Вежа-дзвіниця стоїть на фундаментах, які викладені з тесаних блоків, які вірогідно залишились, ще від часу перебудови церкви на базиліку. Стіни вежі муровані з цегли і незначної кількості опоки.

Втім, унікальними є не лише архітектурні особливості храму св. Пантелеймона, але й малюнки на ньому. Однак це не фрески і не розписи давніх художників. Коли підійти до будівлі ближче, можна помітити дуже багато різноманітних хрестів, висічених просто на стінах храму. Серед них домінують Єрусалимський і так званий «розквітлий хрест».

Як стверджує український історик Андрій Стасюк «Одна з версій дослідників вказує на те, що візантійка, дружина Романа Мстиславовича, привезла такий хрест із фрагментом Животворящого хреста з Візантії сюди, у храм св. Пантелеймона, на початку XIII ст. Власне оці хрести, висічені на стінах храму, можуть вказувати на те, що тут зберігалась християнська реліквія. Потім дерев’яний хрест потрапив до Львова, а вже навесні 1340 року був вивезений до Польщі, а звідти – до Франції. Сьогодні його можна побачити у Соборі Паризької Богоматері.»

Нині науковці припускають, що саме «розквітлий хрест» Король Данило використовував у своєму родовому гербі, перейнявши цю традицію від візантійських імператорів.

Храм наснажував краян бути боголюбивими християнами. І хоча церква неодноразово страждала від набігів та обстрілів нападників краяни обов’язково повертали храмові одвічно величний вигляд.

1676 року храм постраждав під час походу на Галич турків. Великої шкоди пам'ятці завдала пожежа 1802 року та гарматний обстріл в часи Першої світової війни.

Під час реставрації 1926 року церкві майже повернули її попередній вигляд, за винятком сигнатурки. Невідреставрованим залишився й головний портал. В інтер'єрі храму зі стін зняли штукатурку і відслонили тесаний камінь. Власне тоді на нижній верстві тиньку було виявлено сліди фрескового живопису, а на кам'яних блоках – графіті.

Будівля храму охоронялась як пам'ятка архітектури Української РСР (№ 248). В 2018 році церква визнана об’єктом культурної спадщини національного значення, який внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України (№ 090023-Н).

Візит до храму у 1991 році кардинала УГКЦ Івана Мирослава Любачівського дав поштовх до відродження святині.

У 1998 році церкву було знову реставровано і вона отримала сучасний вигляд – максимально наближений до вигляду традиційних білокамінних храмів княжої доби. Того ж року її було переосвячено в греко-католицький храм. Храм належить до Галицького деканату Івано-Франківської архиєпархії  УГКЦ. Ним опікується також і  Національний заповідник «Давній Галич».

Роман Мстиславович намагався подолати роздрібненість Київської Русі. Він був ініціатором зміни порядку престолонаслідування  на основі принципу майорату. Проте передчасна смерть не дозволила реалізувати йому амбіційні плани. У 1203 році князем Романом Мстиславовичем  Київ було приєднано до Галицько-Волинської Русі. На мапі Європи  утверджувалася могутня самодостатня держава із самобутньою культурою та високорозвиненою освітою.

1204 року Папа Римський Інокентій ІІІ вислав до Великого князя Київського Романа посольство й запропонував надати йому королівську корону та титул Короля Русі, одначе Роман не встиг отримати корону. У 1205 році Роман з якоїсь причини розірвав багаторічний союз з Лешком Білим і його братом Конрадом та оголосив війну Польщі. Він просив благословення від Володимирського єпископа на  війну з Польщею, проте єпископ  не підтримав дії князя. Дослідники припускають, що запальний Роман втрутився у боротьбу за корону Германської Імперії, підтримував Гогенштауфенів проти Вельфів і напав на союзника останніх Лєшка Краківського. Якщо прийняти  цю думку, то масштаби міжнародної політики галицько-волинського князя за часи його правління незмірно зросли. І вислів Уїнстона  Черчіля про те, що  «в політиці немає вічних друзів і вічних ворогів, а є вічні власні інтереси держави», підтверджують правильність дій галицько-волинського керманича. Не відомо, до реалізації іще яких амбітних планів дійшов би далекоглядний політик і стратег Роман Великий, якби не  справа випадку, коли від'їхавши з малим загоном від головних сил, Роман Мстиславович несподівано був атакований поляками і загинув у бою. Уява польських хроністів перетворила цю сутичку в грандіозну битву (битва при Завихості).

Далекоглядність державницької політики продовжувача династії Рюриковичів сина київського князя Мстислава ІІ Ізяславовича, великого полководця та розумного дипломата Романа Мстиславовича утвердила національну культуру на українських землях, яку вже ніяким зайдам не вдавалося знищити і віримо, що й не вдасться. І Перемога ЗСУ над москалями сприятиме подальшому розвитку УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ.

Календар подій

      1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23242526272829
3031