Світорозуміння митців XVI—XVII століть відбилося на посиленому пошуку українськими митцями глибинного духовного сенсу життя. Нестабільна історична доля українського народу з багатовіковими випробуваннями та різноманітними зв’язками з європейськими країнами сприяли формуванню українського бароко, яке відображало світло і темряву людської душі. Саме світлотінь був чи не найголовнішим прийомом митців того часу. Культура бароко, за А. Макаровим, широко відчинила двері перед фантазією українських художників. Часто художники прагнули відтворити образно абстрактні поняття – смиренність, совість, доброчинність, честь, геройство та жертовність. І не вважали, що це лежить за межами художніх можливостей. Художник цієї доби вірив у всемогутність образного мислення і тому сміливо поєднував умовне з реальним, стягував різнопросторові і різночасові сюжети в один час і простір, сміливо зображував Діву Марію з гострими мечами в серці (емблема сердечних ран) чи Христа у вигляді міфічного птаха Пелікана (символ самопожертви). Меланхолійність, яка притаманна українській народній пісні того часу, певно, теж ґрунтується на підсвідомому сприйнятті краянами світу з дуже непростими і втаємниченими закутками, де присутні і своєрідні міфічні потвори, і релігійні православні прозріння водночас з язичницькими забобонами та містичним уявленням сущого. Українська душа можливо тому найяскравіше заграла і заспівала саме в епоху бароко, де реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами, гіперболами та іншими засобами асоціативної побудови образу. Мистецтвознавці стверджують, що в цей період «Українське бароко утверджувало образи, що характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому.» І це ми можемо прослідкувати, доторкнувшись до витоків одного із найпопулярніших видів мистецтва епохи українського бароко – ГРАВЮРИ.
ГРАВЮРА (фр. gravure) або рити́на – це один із видів образотворчого мистецтва, який передбачає створення тиражованих зображень шляхом контрастного друку з рельєфних поверхонь або через трафарет. Гравюра має французьке походження, адже утворене від дієслова «graver», що в перекладі означає «вирізати», «створювати рельєф».
Мистецтвознавці також стверджують, що дане слово може мати і нідерландське походження, адже нідерландське «graven» означає «рити» чи «копати». Та на українських теренах окрім вишуканого «ГРАВЮРА» утвердилось і наше українське «РИТИНА», пов’язане з праукраїнським «ryti» («рити», «копати», «різьбити»). І це природньо вписувалось в розуміння цього виду мистецтва.
ГРАВЮРА як різновид мистецтва виникла у порівнянні з іншими досить пізно. Її попередниками можна назвати так звані «набійки», які використовували в ткацтві та килимарстві.
Хоча, якщо згадувати один із підвидів гравюри, який має ще назву «ДЕРЕВОРИТ» або «КСИЛОГРАФІЯ» (давньогрецькою ξύλον – дерево і γράφω – пишу, креслю) – гравюра на дереві, то ми можемо припустити, що вона виникла у Китаї не пізніше VI століття. Але широкого поширення на західноєвропейських землях історики констатують саме на межі XIV—XV століть. В ці ж роки митці Волині та Галичини опановували дереворит, що передбачає такі дії: «на відшліфовану поверхню дошки (якщо передбачається тиражувати гравюру на друкарському верстаті, то завтовшки близько 2,5 см) наноситься малюнок, після чого лінії цього малюнка обрізаються з обох боків гострим ножем, а тло вибирається широкими стамесками до глибини 2 - 5 мм. Після цього дошку можна прокатувати фарбою і виконувати відтиснення на папері. В колекції Національного музею у Львові є дереворитне двостороннє дерев'яне кліше, виготовлене на липовій дошці розміром 15,2 см х 8,7 см х 1,1 см.»
Хто зацікавився таким мистецьким феноменом, то ласкаво просимо до музею у Львові. Перша українська гравюра, яку ми знаємо (треба думати, що в дійсності це була вже не перша, але давніші не збереглися) — це гравюра в книзі львівського видання «Апостол» 1574 року.
Серед видатних практиків цього методу на європейських обширах були: німецький художник, перший гравер-портретист Альбрехт Дюрер (1471–1528); Федір дереворитник, який працював у Києві між 1694 – 1724 роках; український майстер ксилографії XVІІІ століття Адамант Самійло; видатний український енциклопедист, мовознавець, письменник, друкар і гравер Памво Беринда (1550 - 1632); польський графік Владислав Скочиляс (1883 – 1934) та інші. Такий спосіб виготовлення гравюри німці називають «Hochdruck» (високодрук), бо зображення відбивають високі, не зачеплені ритком частини гравірувальної дошки.
Відомий у світі граверів український митець Ілля, який між 1640 та 1663 роках працював у друкарні Печерського монастиря. Саме в друкарні Києво-Печерської лаври гравер Ілля створив дереворити до «Требника Петра Могили» (1646), «Ілюстрованої Біблії» (1645—1649), «Печерського Патерика» (1661), «Акафистів» (1663) та ін. Мистецтвознавці встановили роботи, що належать саме йому, завдяки його авторським підписам. Твори Іллі мають підписи: илїа ∙ гри (грішний), иліа ∙ анакzно...z, илїл анак, ілиѧ а, Helias.a, нelɪ, иліѧ с : с, иліѧ. с : скі, и. с ∙ с : к. та ін.
Проте хочемо зауважити, що гравюри створювались не лише за допомогою дерев’яних дощечок. Виготовлялися кліше за допомогою різця на камені чи металі (літографія) або ж на лінолеумі (лінорит). Літографія передбачає такі дії: «на металевій гравірувальній дошці видряпується (або в інший спосіб заглиблюється) у відворотному вигляді точно те зображення, яке майстер хоче мати відбитим. Фарби при накладанні на так опрацьовану дошку заходять у заглиблення металевої дошки, а з поверхні дошки фарба стирається й таким чином відбиваються заглиблення, зроблені на гравірувальній дошці.» Цей спосіб гравюри німці назвали «Tiefdruck» (глибокодрук), бо зображення відбивають заглиблені частини гравірувальної дошки. Вирізьблене зображення вкривається фарбою і потім за допомогою верстата притискається до паперу, лишаючи на ньому відбиток. Головна перевага гравюри над малюнком олівцем, так це те, що майстер в змозі зробити багато копій-відтисків. З розвитком друкарства розвитку набула і сама гравюра як вид образотворчого мистецтва. Поєднуючи декілька кліше, вкритих різними фарбами, художник-гравер вже міг створювати багатокольорові зображення. Такі гравюри в світі художників ще поділяються на станкові (ЕСТАМП), які є самостійними творами і книжкові, що розміщуються на сторінках, як правило з метою ілюстрації тексту. Якщо гравюра є авторським твором, тоді її називають ОРИГІНАЛЬНОЮ, а якщо вона відтворює чужу роботу, тоді її називають РЕПРОДУКЦІЙНОЮ.
В Україні за твердженнями істориків гравюра, яка зображувалась на металі, з’явилась у 1615 році, проте не була дуже затребуваною, бо серед краян мав популярність дереворит. Майстри естампу і загальноєвропейський прогрес у друкарській сфері вивів на передній план саме гравюри , виконані на металі. Тож гравюра на металі в техніці глибокого друку стала переважати над дереворитом.
Наприкінці XVII – початку XVIII століття українські художники активно працювали з металом. При цьому, чим твердіший метал, тим він шляхетніший для виконання гравюри. Художники обирали або мідь (і гравюри, виготовлені на міді, називалися МІДЕРИТИ, або ж деякі художники обирали крицю (сталь), з якої виготовляли відповідно СТАЛЕРИТИ. Зауважимо, що набагато пізніше художники почали вживати м’якші і дешевші метали такі як цинк чи суміш (сплав) кількох м’яких металів, але за ствердженням самих фахівців втрачається шляхетність гравюри.
На металі (міді, криці чи сталі) зображення може витравлюватися кислотою. А ділянки на металі, які потрібно зберегти, попередньо покриваються тушшю. Ця техніка називається ОФОРТ.
До наших днів дійшли роботи видатних українських граверів епохи бароко Данила Галяховського, Оверкія Козачківського, Григорія Левицького, Івана Мігури, Олександра та Леонтія Тарасевичів, Никодима Збуровського та Івана Щирського. Про деяких із вищезгаданих видатних художників-граверів українського бароко хотілося б розповісти більш докладно, адже вони своїми творами вивели українську культуру на інші, до цього не знані, обрії.
Цікавою і самобутньою є творчість видатного українського мідеритника та офортиста Олександра Тарасевича (1640-1727), котрий народився і виріс в українському місті Ужгороді. Навчався мистецтву створення гравюр Олександр Тарасевич у майстерні братів А. і Ф. Кіліянів в Авгсбурзі. Після здобуття певних навичок він протягом 1672-1677 років відточував свою майстерність у білоруському місті Глуську. Там він створив близько 40 мідеритів до авґсбурзького видання літургічного календаря О. Полубинського «Rosarium» (1672—1677). Також він є автором заголовної сторінки до віленського видання брошури Т. Біллевича «Triplex philosophia …» (1675) та портрета віленського єпископа М. Слупського (1677). Потім протягом десяти років (1678-1688) його роботи були помітні у місті Вільно, що нині носить назву Вільнюс. Там окрім всього іншого він оформив літургійний посібник ченця-августина Фуглентія Дрияцького для майбутніх католицьких священиків «Thesaurus Sakratissimae Vitae», раритетний примірник якого професорові Дмитрові Степовику через триста років вдалося виявити й дослідити в Центральній бібліотеці Литовської республіки.
Але найбільше розкрився його талант у Києві, де від 1688 року він постригся у ченці, і вже під ім’ям Антонія Тарасевича створював гравюри. Певно, що саме його творчість і його наставництво зіграло визначальну роль у піднесенні рівня гравюри на українських обширах. Виконані у бароковому стилі портретні гравюри короля Яна ІІІ Собєського (1680), київського митрополита Кипріяна Жоховського (1683) та інші розкривають його високий духовний світ і обізнаність з елементами національного українського фольклору, який він використовував в орнаментальній оздобі своїх робіт. Помітна і його обізнаність з особливостями українського іконопису та з виробами українських різьбярів та золотарів. Це ми можемо побачити, переглянувши портрети архімандрита В. Вояховича та архієпископа Л. Барановича (1693).
Саме Олександр Тарасевич за словами мистецтвознавців впровадив у книжкову та естампну графіку нову західно-європейську техніку – мідерит і офорт. У Вільні та Києві він як уважний і наполегливий вчитель виховав цілу плеяду майстрів гравюри, серед яких його послідовники Леонтій Тарасевич та Іван Щирський. Також учнями Олександра Тарасевича були знані гравери Данило Галаховський, Іван Реклинський, Іван Стрельбицький, С. Ялиновський, М. Семенів та інші.
Якщо згадувати про його учнів та його послідовників, то перш за все варто звернути увагу на українського гравера Леонтія Тарасевича (1650-1703), який залишився в пам’яті народній як мідеритник та офортист, автор 46 мідеритів, які служили ілюстрацією «Києво-Печерського патерика» (1702). Саме ці мідерити були зразком для наслідування наступним поколінням українських і європейських граверів. Ці 46 мідеритів Леонтія Тарасевича копіювали та перевидавали аж до 1902 року. Він дивував шанувальників українського бароко, майстерно виконавши заголовок віленського «Літургікону» (1692). Там художник поєднав архітектурні елементи з рослинними. А іще саме Леонтій Тарасевич уперше застосував двобічний друк у заголовку і фронтиспісу при виготовленні ним ілюстрацій до привітальних видань на пошану Сильвестра Крайського, Федора Захаревського і Бориса Шеремети (Шереметьєва). При цьому зазначимо, що у 5 мідеритах Леонтія Тарасевича виступають у синтезі різні жанри граверського мистецтва: портрети, геральдичні, алегоричні й символічні композиції. Також хотілося б звернути вашу увагу на високопрофесійне виконання Леонтієм Тарасевичем таких мідеритів як портрет Ошмянського пристольника Георгія Землі (1680-ті) та Ікони Жировицької Богородиці(1682). Український мистецтвознавець Дмитро Степовик у своїй книзі «Українська гравюра бароко» підкреслює, що «українську ілюстрацію, яка мала тоді вже 125-річну історію, Л. Тарасевич підніс до нових вершин!» У гравера Леонтія Тарасевича алегорією Дніпра виступають музичні русалки, міста Києва – обвита лавровими гірляндами альтанка, а місто Харків у іще одного яскравого представника школи Олександра Тарасевича, визначного українського гравера Івана Щирського (1650-1714) постає у вигляді прекрасного саду, насадженого і виплеканого Григорієм і Федором Захаревськими.
Іван Щирський, який ймовірно народився 1650 року у місті Чернігові, освіту здобув у Чернігівській Колегії. Маючи за спиною понад сорок років життя і прийнявши постриг ченця Іван Щирський (у чернецтві Інокентій) у 1690 році заснував Любецько-Антоніївський скит-монастир і став його ігуменом. А вже 1711 року Іван Щирський збудував церкву святого Онуфрія в Любечі. Живучи в монастирі Іван (Інокентій) Щирський працював для друкарень Києва та Чернігова. До найкращих праць Щирського зараховують 8 мідеритів до чернігівського видання панегірика Л. Крщоновича на честь єпископа Лазаря Барановича («Redivivus phoenix», 1683) і три мідерити до підручника реторики («Ilias oratoria», 1698), того ж автора. Найвідоміший тезис Щирського, виконаний у традиціях іконостасу, присвячений ректору Київської Академії П. Колачинському (1697 – 1702), у центрі якого зображена група студентів на чолі з ректором, на тлі будинку Академії. Серед кількох сотень гравюр визначного художника періоду українського бароко хочеться пригадати і мистецькі шедеври, серед яких чинне місце займають форта (титульна сторінка) панегірика на честь Я. Огінського (1680), гравюра-мідерит Івана Золотоустого та емблема-натюрморт 1682 року. Поєднання ним елементів античної міфології та українського фольклору збагатило європейську графіку і надало імпульси для подальшого розвитку у мистецькій Європі мідериту та офорту. До речі, саме за оригінальні офорти всесвітньовідомий український художник Тарас Шевченко вже у ХІХ столітті був визнаний академіком. Про самого Тараса Григоровича Шевченка і його особистий внесок у розвиток світового образотворчого мистецтва ми поспілкуємося з Вами згодом.
А нині хочеться наголосити, що гравюри Івана (Інокентія) Щирського наснажують і збагачують духовний світ краян. Це особливо відчувається при перегляді гравюр Івана (Інокентія) Щирського «Триумфальне знамено» і «Всенародне торжество». На гравюрі «Всенародне торжество» автор зображує образ України (тоді Малої Русі) у вигляді зодягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Івасафа Кроковського. А можливо є іще чимало шедевральних робіт, яких ми не можемо споглядати за різних об’єктивних і суб’єктивних обставин. Бо ж його великий мистецький доробок тільки частково ідентифікований. Тож можливо серед наших читачів знайдеться той, хто продовжить поступ у дослідженні визначних митців епохи українського бароко, що тривалий час замовчувалось або ж мало викривлену історію та принижену мистецьку цінність.
Можливо хтось доповнить інформаційні прогалини у вивченні творчості визначних граверів епохи українського бароко Григорія Левицького, Оверкія Козачковського та Никодима Зубрицького. Їхні твори дивують освічену Європу і викликають почуття гордості у мешканців Незалежної України за розмаїття талантів уродженців українських країв. Якщо доторкнутися хоча б трішечки до творчих здобутків одного із цієї вершинної трійці – ченця і українського гравера по дереву і міді Никодима Зубрицького, то попадаєш в неосяжний космос галичанина. За своє доволі коротке життя він спромігся досягти великих творчих результатів. Його спадок налічує понад 400 творів ще мало досліджених і маловивчених, хоча й заслуговують на увагу мистецтвознавців. Книжкові ілюстрації та естампи, різноманітні прикраси та обереги, які виконані технікою мідериту, ксилографії та офорту, наснажують вчених до вивчення творчості талановитого художника, який переосмислював зразки західних гравюр і у своїх роботах доповнював до європейської вишуканості образи української літератури та усної народної творчості незламного народу. Це він – Никодим Зубрицький – 1700 року на замовлення монастиря Святої Катерини на Синаї ілюструє перше в Україні видання «Ірмологіона». Це він у Почаївському монастирі, прийнявши постриг замолоду, 1704 року виконує шедевр історико-батального жанру «Облога Почаїва турками», відтворивши твір художника Анатолія (оригінал твору Анатолія не зберігся). Вже від 1705 до 1712 року Никодим Зубрицький виконує 67 гравюр до видання друкованої морально-дидактичної збірки «Іфіка Ієрополітика». Протягом свого недовгого життя він виконує чимало замовлень і від Київських, і від Чернігівських монастирів та церков, а 1717 року ще й ілюструє «Новий заповіт». Його гравюри є вагомим внеском у скарбницю українського образотворчого мистецтва.
Гравюри минулого часто наснажують сучасних мистецтвознавців та поетів. Придивіться до шедеврів гравюри українського бароко і ви відчуєте, як у вашій підсвідомості народжується, щось подібне до української пісні. Ми читаємо вірш «Гравюра-сад» сучасної поетеси Тетяни Левицької і розуміємо, що сила української гравюри підсилює силу українського слова, яке вилунює від серця до серця:
«Іще конваліям тутешнім
не марився весільний сад,
графітні яблуні, черешні
закутались у снігопад.
Твердінь лавандово-пастельна
просвічується крізь гіпюр -
молочного туману вельон.
Червоним яблуком снігур
застиг на гілці на хвилину,
гравюрою на полотні
пейзажу зримого…»
Живопис і скульптури, портрети і гравюри, численні архітектурні родзинки та літературно-філософські знахідки в епоху українського бароко доповнює українська музика, про яку ми поспілкуємось у нашій наступній статті.
