Мінливість і розмаїття навколишнього світу яскраво зображували художники доби українського бароко. Картини, написані українськими художниками XVII-XVIII століть, наповнені помпезністю та ефектними декораціями, передають ритм та динаміку того часу.
Напевно в противагу новим віянням у Жовкві тривалий час працював і творив в традиційній техніці талановитий український галицький іконописець Іван Руткович. Його роботи вражають і до нині. Він продовжував писати ікони на грубо вигладжених дошках, проклеєних на стиках зі зворотного боку. Але те, як він писав і як він використовував навички маляра та різьбяра вражають і до нині. Ось характеристика мистецтвознавців його іконопису «Рельєфні орнаменти тла з накладеною позолотою створювалися на крейдяному ґрунті, що дозволяло вносити елементи різьблення не лише в обрамлення, а й у площину картини. Контури і елементи композиції художник накреслював чорною фарбою по підмальовку, виконаному ясною вохрою, а в темніших місцях — сірою й коричневою фарбами, на які він накладав світліші мазки вохри, рум'янів і білил, формуючи світлотінь на обличчях образів.» Його ікони «Ісус Пантократор», «Ісус і самарянка», «В’їзд у Єрусалим», «Дорога в Емаус», «Преображення Господнє» наснажують і мають ефект життєдайної Божої благодаті. Коли вдивляєшся в ці ікони тепла радість полонить твоє серце. Ікони «Моління», «Архангел Михаїл» та «Архангел Гавриїл» із Жовкви тепер знаходяться в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького. Радимо відвідати даний музей і ви отримаєте енергетичний заряд і естетичну насолоду від побаченого. Іван Руткович не поспішав хапатися за модний всепоглинаючий стиль. Він, зберігаючи багатовікові українсько-візантійські іконописні традиції, дуже обережно і тактовно інколи використовував західноєвропейські елементи, які були притаманні голландській гравюрі. І це ми теж могли б прослідкувати, якби не вандали. Образи святого Миколая, Богородиці-Одигітрії, Христа Пантократора та Вознесіння Господнє, написаних Іваном Рутковичем наприкінці XVII століття, у січні 2012 року невідомі вандали вирізали з іконостасу дерев'яної церкви Вознесіння Господнього, пам'ятки архітектури національного значення у селі Волиці-Деревлянській Золочівського району Львівської області. Віримо, що з часом вандали будуть покарані, а ікони займуть своє чинне місце, або ж, як ікона «Христос Вседержитель», написана Іваном Рутковичем 1693 року, що із с. Солова переїхала до Музею народної архітектури і побуту «Шевченківський гай» у Львові, також переїде до одного із знаних музеїв України. Більш докладно про Івана Рутковича і його послідовників можна прочитати після Перемоги ЗСУ в читальній залі Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара, а нині ми б хотіли зосередити вашу увагу на світі фарб та експресії в епоху українського бароко.
Розкішний і захоплюючий стиль бароко наснажував іконописців писати не лише картини релігійної тематики, а і звернути свою увагу на світське буття шляхти і козацьких воєначальників. Так український художник першої половини XVII століття із українського села Щирся Федір Сенькович ( ? – 1631) , відомий як автор картин для іконостасів П’ятницької та Успенської церков у Львові. Серед найвідоміших картин Сеньковича є ікони «В’їзд до Єрусалима», «Воскресення Лазаря» та «Зішестя в ад», що залишилися й до нині в Успенській церкві. Мистецтвознавці стверджують, що цікавою у художньому плані є ікона «Успення Пресвятої Богородиці», в якій Федір Сенькович «по-ренесансному поглиблює просторовість картинної площини. У іконі використано стримані блакитні, насичені синьо-зелені барви у поєднанні з вохристо-червоними». До речі, Федір Сенькович мав не лише природні організаторські здібності, дякуючи чому тривалий час очолював малярський цех у Львові та безпосередньо керував процесом виконання замовлень від Львівського братства у Львові та Луцьку, а і володів креативним мисленням, бо це саме він запровадив використання олійної фарби для написання ликів та рук святих. Тож використовуючи вже традиційну живописну техніку яєчної темпери український художник в іконах поєднував ще й олійні фарби, відмовившись від застарілих пробілів і так званих «оживок», чим продемонстрував високий рівень майстерності художника та належне знання анатомії. Його ікони несли у собі нові, більш цікаві, реалістичні тенденції.
Тож не випадково він запрошувався польськими вельможами для написання портретів. Що таке ПОРТРЕТ? – запитаєте. В енциклопедії ми прочитаємо, що « Портре́т або портре́тний жанр (фр. portrait) — це мальоване, скульптурне або фотографічне зображення людини або групи людей». Тобто це іще один цікавий жанр образотворчого мистецтва, котрий в епоху українського бароко був надзвичайно популярним. За словами сирійського мандрівника Павла Алеппського, українські художники були «вельми спритні в зображенні людських облич із цілковитою подібністю та мають велику вигадливість у відтворенні людей такими, якими вони є». І саме тоді Федір Сенькович проявив себе як талановитий майстер пензля, котрий в стилі бароко написав неперевершені портрети підканцлера Томаша Замойського, Львівського старости Яна Вандалина Мнішека, сина Станіслава Боніфація та Марини Мнішек, котра відома історикам як дружина двох московських царів-самозванців, таких собі Лжедмитріїв. Мусимо зауважити, що портрет Марини Мнішек був написаний художником виключно олійними фарбами на полотні. Дану картину і в наші дні шанувальники української культури можуть побачити у Кракові. Картина заслуговує на вашу увагу. Один із мистецтвознавців описував побачене в Кракові так: «Фігура нареченої Лжедмитрія представлена на повний зріст, обличчя повернуте на три чверті праворуч. Одягнена Марина в розкішну весільну сукню за іспанською модою того часу, із світлого сірувато-зеленого шовку з багатим біло-золотим візерунком. На плечі її накинуто плащ із фігурно порізаним фестончастим краєм. Гладко зачесане волосся скріплене діадемою та нитками перлів, на грудях – прикраса з перлів та самоцвітів, ажурний золотий ланцюг спускається петлею майже до колін». Ще чимало портретів приписують саме пану Федору, серед яких портрети магнатів Любомирських, Сангушків, Радзивілів та інших, але то вже спірні питання.
Адже автор не завжди однаково підписував свої роботи, що не скажеш про не менш талановитого його учня Миколу Петрахновича-Мораховського (1600-1666), котрий починаючи від 1610 року жив, навчався і працював у майстерні очільника Львівського малярського цеху. А згодом талановитий учень ще й став зятем та й спадкоємцем живописця Ф. Сеньковича. Український художник Микола Петрахнович-Мораховський також, як і його вчитель, писав ікони для українських храмів, серед яких найбільш знані іконостаси: в церквах Святого Миколая у Львові та Золочеві, в церкві Різдва Пресвятої Богородиці міста Рогатина, в с. Бесіди Жовківського району та інші. Святкова піднесеність іконопису пана Миколи відповідає рішучим, життєстверджуючим настроям українського народу на порозі національно-визвольної війни під булавою Богдана Хмельницького. Але найбільш відомим художником Микола Петрахнович-Мораховський став завдяки прекрасно написаних ним портретів Варвари Лянгишівни, купця Костянтина Корняка та його синів Костянтина і Олександра.
В роки відродження української державності в другій половині XVII століття та першого десятиліття XVIIІ століття козацька старшина коштів не шкодувала, аби утвердити українське мистецтво на українських землях. Всіляко підтримувались архітектурні та образотворчі новітні течії. В українських храмах та палацах знаті встановлювались портрети, які увічнювали благодійника, його рід і суспільне становище. Для прикладу можна представити портрет молодого Івана Мазепи, який був написаний невідомим автором і встановлений в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Тобто саме того храму, який фондував гетьман Іван Мазепа. Або ж портрет В. Дуніна-Борковського, який тривалий час зберігався в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові, де він знаний і шанований як щедрий благодійник.
Вишуканий стиль бароко якнайкраще підходив до запитів тодішньої козацької старшини та вищого духовенства. І нині ми маємо низько вклонитися українським художникам, які крізь століття через портрети сотників та полковників, гетьманів та священиків, видатних політичних та культурних діячів періоду Козаччини розкривають нам очі на правдиве зображення тих часів. А синтез мистецтв, притаманний саме стилю бароко, органічно поєднав колоритні барочні ікони з позолоченим різьбленням іконостасів та оригінальними скульптурами – і все це в будівлях храмів, створених українськими зодчими в надзвичайно яскравому і трохи химерному стилі УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО.
Портретний жанр епохи українського бароко мало вивчений і потребує ще більш докладного і більш прискіпливого наукового дослідження. Та віримо, що і ці прогалини в історії нашої самобутньої культури будуть заповнені розумним і життєдайним. Можливо серед читачів нашої статті знайдеться той, хто продовжить науковий поступ задля зменшення білих та чорних плям на тілі українського сонця правди.
