З початком російсько-української війни від 2014 року українці масово почали звертатися до своїх витоків. Ми є свідками шаленого попиту серед українок на національні особливості в одязі та в побуті. Після широкомасштабного вторгнення рашистів 24 лютого 2022 року українці зі зброєю в руках виборюють право спілкуватися рідною українською мовою на рідній землі, шанувати звичаї та традиції своїх пращурів, бути вільними і незалежними. Якщо ще якихось 20 років тому одягнені намиста чи інші українські народні прикраси викликали в колі світських левиць подив, то тепер це є трендом і ознакою приналежності до героїчного українського народу. Як зазначає українська дослідниця Дарія Кулдушова «Жінки почали відтворювати цілі образи традиційного вбрання, в яких обов’язково були присутні прикраси. Майстрині починають не просто виготовляти українські традиційні прикраси, вони дублюють старовинні екземпляри. А дизайнери органічно поєднують з ними свої сучасні колекції.» [2.].
Двосторонній дукач із зображенням на одній із сторін сюжету “Поклоніння волхвів",
лицьовий бік, др.пол. ХVІІ ст., Полтавщина, срібло.
Фото: з фондів Музею історичних коштовностей України.
Так стають при нагоді українські народні прикраси, які нагадують про силу духу та волі наших пращурів. Австрійські монети, на яких було викарбовано слово «дукатус», послужили краянам основою для виготовлення унікальної нагрудної прикраси. Від XVII століття в Україні у гонорових ґаздинь можна було побачити ДУКАЧ по центру композиції з намиста, або ж окремо на стрічці. У ХІХ столітті дукачі стали масово використовуватися на Волині, Галичині, Лівобережжі, Чернігівщині, Слобожанщині, зокрема й Воронежчині та Курщині (етнічних українських територіях). При цьому, якщо статки не були великими, то панянки до намиста додавали дукача з примітивним зображенням і без банта. А от якщо навпаки – тоді в центрі нагрудних прикрас статної пані красувався коштовний дукач з елегантним бантом. Дукачі були односторонні або двосторонні із зображенням переважно релігійних сюжетів.
Дукач ХІХ ст., Південна Слобожанщина; Дніпропетровщина.
Медальйон - срібний карбованець Павла І 1801р. Срібло, позолота, червоне скло.
Фото з колекції Юрія Коваленка.
Через репресії і конфіскації козацького майна за наказом Петра І чи то Катерини ІІ та після двох нищівних воєн і трьох голодоморів, дукачі майже зникли з ужитку. Шанувальники української культури мають змогу побачити колекції стародавніх дукачів у Чернігівському історичному музеї, Київському музеї історичних коштовностей України, Полтавському краєзнавчому музеї та Київському історичному музеї [5.]. Дукачі в радянський час були рідкістю.
І лише в Незалежній Україні попит на прикрасу виріс. Тепер ми можемо часто побачити подібний медальйон на підвісці з бантом як оригінальний додаток до традиційного намиста. Сучасні золотарі виготовляють дукачі як медальйони, до яких додають ланцюжки чи банти, оздоблені камінням, бісером чи іншою оздобою.
Дукач - монета подібна до медалі з металевим бантом, часом вкритим камінцями чи бісером.
Фото: ELLE
Та якщо виготовлення ДУКАЧА потребувала однієї або двох монет, то виготовлення буковинської САЛБИ потребує від 20 до 80 монет. Для прикладу є САЛБА, яка зберігається в Чернівецькому художньому музеї. Кандидат філологічних наук Іванна Стеф’юк про даний артефакт зазначає: «Вона не в ідеальному стані, але можна побачити, що на матерії налито аж 80 австрійських гелер».[4.].
Буковинці села Волока.
Фото з колекції Анастасії Пентелейчук.
У великому тлумачному словнику прочитаємо, що «салби (сальби) – це шийно-нагрудна прикраса з одного чи кількох рядів монет, по суті – металеве намисто». [1.]. Форма салби трикутна або овальна. Салба була не лише статусною прикрасою, але й слугувала оберегом від злого ока. Адже прикраса ніби вбирала свою власницю у срібну броню.
Традиція носити багаторядні прикраси притаманна не лише буковинцям, а і східнороманському населенню (румуни, молдовани). Із покоління в покоління на Буковині передавалася салба. Цю прикрасу, як правило, дарував дівчинці на день народження її хрещений, або ж передавала у спадок бабуся. Така традиція на Буковині сягає сивої давнини.
Буковинська пара з села Великі Кучури.
Фото з колекції Ірини Руснак
Доктор історичних наук Сергій Пивоваров у праці «Монества, дукачі, згарди, салби – прикраси буковинок позаминулого століття» відносить традицію прикрашати себе монетами жителів наших теренів ще до пізньоантичних часів (зокрема, це засвідчують археологічні знахідки в селі Ставчани на Хотинщині, с.Грушівці на Кельменеччині). Науковець класифікує ці знахідки як артефакти черняхівської культури, які датуються ІІІ-V ст.н.е. [3.].
І те, що буковинки до тепер на свята вдягають САЛБУ, свідчить про життєдайну силу українських народних прикрас, які своєю унікальністю та розмаїттям приваблювали, приваблюють та будуть приваблювати ще не одне покоління українських красунь.
Салба з Кіцманщини. Колекція Миколи Шкрібляка.
Фото Миколи Шкрібляка
Джерела:
- Великий тлумачний словник сучасної української мови/Кер. Вид проєкту П.М. Мовчан, В.В. Німчук, В.Й. Клічак. — Київ: Просвіта, 2005. — 1332с.
- Кулдушова Д. 10 традиційних українських прикрас XIX-XX століть, які знову на піку популярності[Електронний ресурс] :[текст]// Віоліти: [сайт] . — Режим доступу: https://violity.com/ua/publication/3088-10-tradicijnih-ukrayinskih-prikras-xix-xx-stolit-yaki-znovu-na-piku-populyarnosti.html . — Назва з екрана. — Дата публікації: 06.07.2023. — Дата звернення: 10.10.2024.
- Пивоваров С.В. Монества, дукачі, згарди, салби – прикраси буковинок позаминулого століття // Свобода слова. – 2004. – т.18. – ч.47. – с.17.
- Стеф’юк І. Буковинські салби - багатозначна розкіш[Електронний ресурс] :[текст]// Буковинський центр культури і мистецтва: [сайт] . — Режим доступу: http://bukcentre.cv.ua/index.php/tradytsiina-kultura/inshe/6848-bukovynski-salby-bahatoznachna-rozkish.html . — Назва з екрана. — Дата публікації: 10.04.2024. — Дата звернення: 10.10.2024.
- Українська минувшина: ілюстрований етнографічний довідник. — Київ: Либідь, 1993. — С. 130—132.
