Деякі вчені стверджують, що вперше про в’язання з вовни на українських землях згадується в літописах ХІ століття, тобто за княжої доби. Проте існують ще кілька гіпотез.
Одна з яких базується на «Одіссеї» Гомера (ІІІ – ІІ тисячоліття до нашої ери). В цьому творі літературний персонаж в’язальниця Пенелопа щоночі розпускає виготовлений нею килим (саван). А ми вже знаємо, що саме в’язане полотно надається до розпуску, щоб з цієї самої нитки можна було зробити знову в’язані речі. І так декілька разів розпускати та в'язати наново ті речі, які вкрай необхідні.
Інша гіпотеза базується на християнській легенді, в якій згадується про те, як із залишків червоної пряжі Діва Марія вив’язала сорочку Ісусові, яку перев’язувала щорічно. В результаті щорічного перев’язування дана сорочка перетворилася на червоний хітон. Саме цей процес в’язання зображено на полотні ХІV століття «Діва Марія з в’язанням» всесвітньовідомого майстра пензля Бертрама, що знаходиться в Галереї мистецтв у Гамбурзі.
Можна також звернутися до археологічних знахідок. Наприклад у Мізинській стоянці на Десні (Чернігівщина) було віднайдено кістяні голки з просвердленими дірочками, датовані 25 тис. р. до н. е. А серед краму Трипільської культури, про яку ми писали в наших попередніх статтях, знайдено кручені нитки, глиняні пряслиця, частини дерев’яних веретен.
Серед археологічних пам’яток періоду пізнього палеоліту було знайдено перші знаряддя для плетіння. Основним поштовхом до появи плетених (як техніка) виробів, а відповідно і розвитку, став наприкінці Х-ІХ тис. до н. е. перехід суспільства від полювання до нових методів отримання продуктів харчування – рибальства, птахоловства, що викликало потребу в сітях, снастях та кошиках. У палеоліт, наприклад, ловили рибу не тільки „удицею”, а й плетеною гачком сіткою – „мережею”, від чого і пішла назва різновиду плетіння – мереживо. Первісним матеріалом для плетіння була дика кропива, згодом починають використовувати кору, дерев’янисті волокна, волокна рослин та шерсть тварин, що в епоху неоліту (VІІ-VІ тис. до н. е.) призводить до появи прядіння, яке стало основою для зародження та розвитку ткацтва, а згодом і в’язання.
В’язання – це різновид рукоділля, коли майстер власноруч виготовляє з ниток за допомогою рам, голки, дротів (спиць) або гачка різноманітний одяг або ж вироби для інтер’єру. Матеріалом для в’язання служили вручну прядені лляні, конопляні, вовняні, а згодом фабричні – бавовняні, вовняні, шовкові, металеві та синтетичні нитки.
Ми радіємо, коли на нашому шляху зустрічаємо молодих і успішних, котрі ще й красу дарують людям власноруч зв’язаними речами. Бо нажаль дехто в’язання пов’язує лише з людьми поважного віку. Погодьтеся, що й на думку спадають віршовані рядки Григорія Усача:
«В'яже бабця светрик,
Сівши у куточок.
Крутиться, стрибає.
Колобок-клубочок.»
А скільки ж молодесеньких україночок нині в’яжуть для оборонців на передову шкарпетки, шарфи та светри. Всі: і молоді, і старші – допомагають нашім мужнім захисникам, хто чим зможе. Так навички в'язати стають у нагоді.
А пам’ятаєте, як Ліна Костенко у своєму творі «Що в нас було» писала:
«І знов сплете на спицях плітку сторукий велетень – Ніхто»
Ну, ми плітки плести не будемо, а будемо вив’язувати розповідь про в’язання.
Вважається, що в’язання пішло з країн Арабського Сходу, а через Іспанію та Італію потрапило в країни Західної Європи, де набуло розвитку і популярності. Напевно саме тому, арабське в’язання на рамах є найдавнішою технікою із нині відомих технік в’язання. Ця техніка, на нашу думку, дуже нагадує техніку „брання”, якою наприкінці ХІХ – початку ХХ століть виготовляли в деяких регіонах України (волинське Полісся та Бойківщина) очіпки, пояси та панчохи.
Цікаві в’язані шкарпетки знайшли археологи у коптських гробницях в Єгипті. За твердженням дослідників Д. Бернхем та М. Халд, вироби з коптських гробниць початку ери були виготовлені не за допомогою дротів, а технікою голкового стібка. Вони зазначають: «Ця техніка наближена більше до техніки шиття, ніж до техніки ткання, а за своєю методикою виконання (накручування, протягування, утворення петель) нагадує техніку в’язання гачком.» На сьогоднішній день фахівцями налічується близько тридцяти способів в'язання голкою. Проте все одно найбільш популярними способами в’язання серед народів Європи залишаються в’язання спицями та гачком.
До речі, зі скіфського періоду (VІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. до н. е.) археологами було віднайдено в’язальний мідний гачок з акрополя Кам’яного городища, що свідчить про використання в’язаних речей у побуті давнього народу: вироби переважно виготовлялись з вовни, льону та коноплі.
Техніка в’язання гачком протягом десятків століть набула неабиякої популярності серед україночок. Найпоширенішими техніками ручного в’язання гачком є «ланцюжок», «стовпчики», «зубці» та ін.
Також слід нагадати, що серед пам’яток черняхівської культури (анто-склавинський період: ІІ-ІІІ ст. н. е. – V-VІІ ст. н. е.) археологи виявили гострі кістяні дроти для вив’язування окремих деталей одягу, що підтверджує в’язання на цих теренах.
На сьогоднішній день значно більше технік виконання існує при ручному в’язанні спицями. Основними серед них є «панчішне», «резинка», «у кіску» тощо. Для отримання циліндричного безшовного полотна застосовуються або кільцеві спиці (з'єднані гнучким зв'язком), або комплект з чотирьох (п'яти) спиць, де між трьома (чотирма) спицями розподіляються петлі виробу, а ще одна використовується як робоча. Джгути, коси, різні переплетення виконуються за допомогою допоміжної спиці або петлеутримувача. Для в'язання використовуються спиці з різного матеріалу, серед яких найбільш поширеними є металеві, пластикові та дерев'яні. Бажано, щоб спиця на одному з кінців мала обмежувач для запобігання зісковзування петель.
Діаметр спиць вибирається відповідно до товщини пряжі, зазвичай у співвідношенні 2:1. Проте, залежно від того, який виріб передбачається отримати, можливі варіації. При плетінні тонкими спицями з товстої пряжі полотно виходить більш щільним, спицями ж великого діаметра з тонких ниток – пухке та ажурне.
Основні види петель – лицьова, виворітна, схрещена, крайкова та накид. Саме завдяки згаданих видів петель вже не одне тисячоліття жінки радують своїх чоловіків розмаїттям в’язаних виробів. В’язальниці наголошують, що «процес в'язання на спицях починається з набору необхідної кількості петель на дві складені спиці – створення початкового ряду. Після набору одна з спиць (робоча) виймається, а петлі залишаються на спиці, яка береться в ліву руку. Існує два способи в'язання: англійський, коли нитка від клубка (робоча) утримується правою рукою і, при утворенні нової петлі, підхоплюється правою спицею, і німецький (континентальний) – робоча нитка знаходиться в лівій руці і накидається на праву спицю.»
Матеріалом для в’язання служили ручнопрядені лляні, конопляні, вовняні, а згодом фабричні – бавовняні, вовняні, шовкові металеві та синтетичні нитки. На сучасному етапі для вибору пряжі в допомогу майстрині працюють спеціальні крамниці і навіть інтернет-магазини. Яку пряжу обрати? – запитаєте. Ми можемо хіба-що ознайомити з деякими із сотень можливих варіантів.
Мохер. Сировиною для нього служить тонка, легка шерсть кіз. Вовняні нитки високої якості, теплі і дуже пухнасті. З них в’яжуть теплі хустки і шалі. Часто використовують для створення спицями дуже красивого одягу.
Ангора. Виробляється з вовни ангорських кроликів. Найчастіше буває в суміші з іншими волокнами. Речі з ангори виходять досить елегантними і теплими.
Акрил, або штучна шерсть. Синтетичне волокно, яке найчастіше додають до інших вовняних ниток для додання їм міцності, зносостійкості. Іноді акрил рекомендують навіть для виготовлення дитячого одягу. Але при цьому слід врахувати, що акрил майже не «дихає», погано вбирає вологу та сильно електризується.
Анна Сальнікова стверджує: «В'язання – це набагато більше, ніж хобі. І дорослим, і маленьким це заняття допомагає реалізуватися творчо, розвиватися фізично та ментально, а також почуватися спокійніше та щасливіше у житті.»
Звичайно, що прогрес не оминув і такий популярний у світі вид декоративно-ужиткового мистецтва як в’язання. З метою збільшення обсягів виготовлення в’язаних речей європейці прагнули створити диво-машину. І коли у XVI столітті в Іспанії було широко поширене в'язання панчіх, тоді ж прийшла мода на в'язані рукавички. Мода на в’язані речі у Європі сягнула небувалих висот. У Парижі 1527 року була, навіть, створена Перша гільдія, яка об'єднує в'язальників. До майстринь, які в’язали панчохи, в різних країнах Європи XVI століття створювались величезні черги. Майстрині ледь встигали задовольняти потреби розвиваючого ринку серед тогочасних модниць. В'язальна машина для виготовлення панчіх була винайдена в Англії священиком Вільямом Лі в 1589 році. Від того часу в’язані речі люди почали розрізняти на в’язані вручну та на речі машинного в’язання.
У наш час у трикотажній промисловості застосовують напівавтоматичні чи автоматичні машини. Основними техніками машинного в’язання є поперечно-в’язальна і поздовжньо-в’язальна.
Україночкам і усім, хто цікавиться в’язаними речами, ми хочемо нагадати, що окрім в’язання на рамах, в’язання голкою, в’язання гачком та в’язання на спицях існують також в’язання на вилці, філейне в’язання та туніське в’язання. Хто ж має намір долучитися до кола майстрів в’язання, ласкаво просимо до української книгозбірні, де Вам нададуть теоретичну і практичну допомогу в опануванні азами народно-прикладного мистецтва В’ЯЗАННЯ.
