Ремесло, яке через вісім з хвостиком тисяч років переросло у надзвичайно привабливий і в усьому світі шанований вид мистецтва, мистецтвознавці називають ГОНЧАРСТВОМ.
Люди пізнавали свої можливості через пізнання навколишнього світу. У природі ластівка - заправний гончар. Шматочок за шматочком ліпить глибоку чашу-гніздечко. Висихаючи, гніздечко стає настільки цупким, що, навіть, якщо впаде - не розіб'ється. Можливо, споглядаючи за роботою ластівки, люди навчилися робити хати-мазанки. Тож і житло стародавніх трипільців-аріїв, як Ви пам’ятаєте з попередніх наших статей, теж робилося з глини. Загалом, глина настільки розповсюджена у будівництві, що і зараз третина планети живе у глинобитних хатах. Донедавна українці називали такі хати саманними. Певно ж тоді у свідомості краян і залишилась приказка «Хата любить глину і бабу Килину».
Єгиптяни використовували глину для бальзамування. З давніх часів люди вже знали, що у глині немає бактерій і вона поглинає навколо себе токсини, запахи, гази, вбиває хвороботворні мікроби. І зараз, якщо порошок глини поставити на тарілці у холодильник на 2-4 години, то всі запахи пропадуть.
На Русі глину використовували для стерилізації молока. В посуд з молоком кидали одну ложку глини - молоко не прокисало протягом кількох днів, навіть у спеку. На Півночі глину використовували по-своєму. Чукчі та коряки використовували білу глину для приготування їжі і називали її земляним жиром.
Вважається, що християнський бог виліпив першу людину саме з глини. А оскільки глина - це основна складова землі, це можна зрозуміти як іносказання того, що земля годує все живе і завдяки ній на планеті є життя. Так людина, прагнучи пізнати Божу силу, намагалася своїми руками хоча б щось зліпити зі священного матеріалу. Спочатку, щоб не розгнівати богів, ліпили з глини лише фігурки богів, потім почали ліпити фігурки тварин, які їх оточують. Для ліплення глиняних деталей використовувалась рідка (сильно розмочена) глина. І потім людьми була запримічена ще така оказія, що чим жирніша глина, тим гірше вона розмочується, а також що не всяка глина може стати в нагоді для ліплення горщиків. Але вже людиною було усвідомлено, що «Не лише святі можуть горщики ліпити». І пам’ятаймо з попередніх наших статей: з винаходом трипільцями колеса і гончарного круга справа з ліпленням горщиків пішла вгору. Так зародився найдревніший і, певно, що і найважливіший для наших пращурів вид ремесла під назвою ГОНЧАРСТВО.
Більш докладніше про етимологію слова «гончар» ви можете дізнатися заглянувши до енциклопедії, які є на книжкових полицях Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара, або ж в мережі Інтернет до Вікіпедії. Там же ви зможете прочитати, що гончарні вироби, як і теракоту, науковці відносять до грубокерамічних виробів, а у випадку використання якісних глин без домішок великих частинок – до тонкокерамічних, що говорить про умовність такого поділу (на тонко- і грубокерамічні).
Виготовлення гончарних виробів передбачає пластичне формування гончарного матеріалу за допомогою гончарного круга, сушіння, спікання нагріванням виробу при температурі до 1000 °C. То ж недаремно люди казали: «Городник хоче дощу, а гончар – сонця». Трипільська культура V-III тисячоліття до н.е., що охоплює лісостепову територію України від Дніпра до Карпат дуже багата на гончарні вироби ручної роботи. Спочатку під пекучим сонцем, а пізніше із використанням вогню трипільці дарували людству справжні витвори мистецтва. Кераміка тут орнаментована з проявом філософії спостереження навколишнього середовища, природних стихій (можливо, навіть, містики). З часів енеоліту гончарні вироби починають оздоблювати орнаментом, який наносили глиняними кольоровими фарбами.
Трипільці не лише розмальовували поверхні, але й робили рельєфний малюнок. При розписі трипільці-арії вживали білий колір по сірому, чорний, червоний та коричневий. З використанням гончарного круга гончарство стає таємничим промислом, уже накопичуються кращі навики і уміння, створюються родові таємниці. Твори гончарів з давніх давен мають прикладне та художнє застосування. Розквіту гончарства в Україні сприяла наявність в її надрах покладів високоякісних червоних, червоно-бурих та світло-сірих глин, що й зумовило виникнення значних осередків керамічного виробництва. Для прикладу згадаймо гончарні вироби майстрів із всесвітньовідомих шкіл гончарства Опішні, Поділля, Волині чи Гуцульщини. Познайомитися з традиціями гончарства в Україні та інших декоративно-прикладних мистецтв можна, не виїжджаючи зі столиці – в Національному центрі народної культури імені Івана Гончара, відомого діяча мистецтв і колекціонера. Там ви дізнаєтесь ще й те, що є у керамістів України і особливі секрети. Починаються вони із заготівлі глини. Ще здавна, добувши її на глинищі, залишали «дозрівати», перемішуючи лопатою та поливаючи водою, щоб вона стала пластичною. Вважається, що деякі види глини потрібно тримати на відкритому повітрі рік-два перед використанням, так поліпшуються властивості. А глину для порцеляни, навіть витримували в спеціальних ямах десятки років.
Якщо уважно придивитися до виробів з Опішні, що на Полтавщині, то можна помітити характерний дво- або триколірний розпис посуду у вигляді рисок, кривульок, крапочок тощо. Опішня славилася також глиняною декоративною скульптурою та дитячою іграшкою. І понад сотню років Опішня вважалася столицею українського гончарства. Ще в 1894 році в Опішні було відкрито перший на лівобережжі України профільний навчальний заклад – Земську зразкову гончарну майстерню. Полтавець Яків Риженко першим захистив наукову дисертацію з керамології в 1929 році. Опішня – цікавий туристичний об'єкт, він знаходиться якраз посередині маршруту гоголівськими місцями, між Великими Сорочинцями і Диканькою.
До речі, на Полтавщині працює спеціалізований вищий навчальний заклад – Миргородський художньо-промисловий коледж імені Гоголя, що веде свою історію з 1895 року (раніше – керамічний технікум). Вироби майстрів з Опішні ще з кінця 19 століття стали користуватися успіхом у Європі та й у колекціонерів з усього світу.
Найвідомішим гончарським центром на Гуцульщині був і залишається Косів. Гончарні вироби виготовляли з використанням унікальної техніки гравірування. Після першого випалу в гончарній печі гончарний виріб розписували зеленою, коричневою, жовтою, рідше синьою фарбами (білої глазурі в Косові не було, тільки білий ангоб – до випалу). Виріб покривали прозорою глазур'ю і випалювали вдруге. Така техніка єдина у світі. На сьогодні у Косові популярні як традиційні рослинні орнаменти, так і зображення сценок з життя гуцулів. Тутешні майстри створили високохудожню техніку гравірованого розпису, кахлі оригінальної форми. До речі, кахельні печі, виготовлені в Косові, охоче ставили і продовжують ставити до нині в світських будинках не лише на західноукраїнських землях, а і в Румунії та Угорщині.
Для Волині є характерною кераміка сірого, чорного, синьо-чорного кольорів — так звані «сиваки». Їхній декор складався з різноманітних ліній, що утворювали своєрідні візерунки — сосонки, стовпчики, ялинки, клітинки. Для Волині також характерна темна так звана «димлена» кераміка. Один з найбільш відомих гончарних центрів на Волині – село Рокита. Раніше гончарі тут були «через хату» – тобто ремеслом займався фактично кожен другий.
На Поліссі (Рівненська, Волинська та Житомирська області) активно розвивалася і будівельна кераміка. Цікаво, що в склепіння храмів у 18 та 19 століттях стали вмуровувати подовжені глиняні горщики – для поліпшення акустики. Наприклад, Дмитрівська церква та Успенський собор у Володимирі-Волинському.
Чернігівщина також здавна була гончарським регіоном. У 17 столітті для виробів цього краю були характерні прикраси у вигляді геометричних орнаментів. У 18 столітті місцеві гончарі прославилися білим глазурованим посудом, який нагадував фаянсовий. А деякі майстри використовували для прикрашання специфічну техніку бризок і патьоків. Центрами гончарства на Чернігівщині були Ічня, Городня, Короп, Ніжин, Олешня, Шатрищи.
На Західному Прикарпатті, Лемківщині гончарний промисел був зосереджений в селах Пераж, Порохник, Ярослав, Угорці, Милянки. Мистечко, Межибриди та ін. Кераміка цих центрів розписувалась білим рослинним, зубчатим або спіральним орнаментом і покривалась коричневою поливою. Промислове виробництво посуду значно затримало розвиток гончарства. Гончарство в Карпатах збереглось в ХХ столітті і перейшло в третє тисячоліття завдяки праці народних майстрів Павліни Цвілик, Марії Толяк, Анни і Михайла Рощибюків, Василя Аронця.
Гончарство має давні традиції і на землях Північного Причорномор’я. І хоча окупанти протягом кількох століть практично вичавлювали з Півдня України все українське, проте з відродженням Незалежності нашої держави почали активно відроджуватись і традиційні народні ремесла: гончарство, писанкарство, українська вишивка тощо. Тож до початку широкомасштабного вторгнення московії на Херсонщині громадські активісти навіть започаткували школу гончарства для дітей з аутизмом. А майстринею в цій школі стала Тетяна Болгарова – програміст за освітою, яка після окупації Криму переїхала до Херсона і захопилась гончарством. І так захопилась, що й дітям почала допомагати оволодівати стародавніми секретами магічного мистецтва під назвою ГОНЧАРСТВО. У Каланчаку Херсонської області родина Селезньових не одне десятиліття радувало краян своїми оригінальними виробами. Цілі серії високохудожніх керамічних виробів члена Національної спілки художників України, знаного скульптора і художника Юрія Івановича Шапка і нині прикрашають зали Херсонського обласного художнього музею імені Олексія Шовкуненка та Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара.
У сучасному світі гончарні вироби майже повністю замінила набагато дешевша фабрична керамічна, скляна та пластмасова продукція. Гончарні вироби у XXI сторіччі цінують як автентичні народні вироби, колекціонують як сувеніри або витвори мистецтва. З найбільш оригінальними гончарними виробами краян кількох тисячоліть ви можете ознайомитися, завітавши на виставки до таких музеїв, як Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів, музей гончарного мистецтва О. Г. Луцишина. Також українці мають радість пізнати своє, завітавши до Національного архіву українського гончарства або до Гончарської Книгозбірні України.
Вірю, що кожен українець серед різноманіття посуду на кухні має і оригінальний, придбаний саме для знаменних урочистостей, керамічний посуд, виготовлений руками майстрів за допомогою гончарного круга і глини. Бо хто з нас не любить красивий посуд із самобутнім дизайном! Особливо, якщо він зроблений руками майстрів, які знають традиції від діда-прадіда. Діти і дорослі, які бували на Зелених хуторах Таврії, що у Кардашинці на Херсонщині, стверджують, що глина, з якої ліпили горщики тамтешні майстри, в їхніх руках насправді співала. Закінчиться війна перемогою ЗСУ і ще не одне покоління краян чутиме в Зелених хуторах Таврії як глина співає в руках майстрів «божественної професії».
