У другій половині ІІІ тисячоліття до нашої ери на території нинішньої України, за свідченнями вчених, починається переселення різних племен із Центральної та Північної Європи на Схід. Настає край спокійному життю місцевих хліборобів – носіїв Трипільської культури. Поява чужих племен в самому серці трипільської культури – на Поділлі та Наддніпрянщині – призвело до бойових сутичок. Бо з місцевими кочовими племенами трипільці знаходили спільну мову, а от з чужоземцями не вдалося. Це, напевно, було найперше військове вторгнення на українські землі, які призвели до занепаду Трипільської цивілізації.
Скотарські племена, основою господарства яких було табунне тваринництво, привнесли на ці землі поховальний обряд, який відрізнявся від традиційного трипільського поховального обряду. Померлих вже ховали в глибоких ямах у скорченому положенні та засипали охрою. Червоний колір охри – колір сонця, вогню та крові – символізував життя. Над похованням споруджували насип – курган. Звичай споруджувати кургани виник саме ІІІ тисячоліття до н. е. серед скотарських народів у степах України та Північного Кавказу, а пізніше поширився на всю територію Євразії. Кургани часто насипалися в кілька шарів. Так археологи виявляли під насипом ще й споруджені з кам’яних плит і брил кола, майданчики та окремі гробниці. Племена, котрі жили в Криму, мали звичай розмальовувати стіни таких гробниць магічними орнаментами червоною, чорною та білою фарбами. Це одні з найдавніших зразків монументального поліхромного розпису в Євразії. На курганах ставилися різьблені антроморфні кам’яні стели – перші пам’ятники людині. Курган був символом культу предків. І до нині серед українців ця історична пам'ять збереглась в українських народних піснях, казках і легендах. Поховання в ямах поширювалося на великі простори, проте в той час на окремих дільницях Подніпров’я зберігався і традиційний трипільський поховальний обряд.
Українські вчені археологи Ілля Самойловський та Юрій Захарук, досліджуючи в 1947-48 роках тілопальний могильник біля села Софіївка Баришівського району Київської області, покладений на пісковому підвищенні надзаплавної тераси лівого берега Дніпра, знайшли приблизно 150 поховань: одні в посуді-урнах, інші загорнені у тканини. Вченими доведено, що цей Могильник походить з середини ІІІ тисячоліття до н.е.
Знайдено знаряддя праці (сокири, серпи, молоти, долота тощо), глиняний посуд і зброю (кинджали, ножі, вістря до стріл), зроблену з каменю, кременю й міді, а також прикраси (браслети, спіральні й рубчасті пронизки). Мідяні предмети були виготовлені з сировини балкано-карпатського походження; кераміка має різноманітну форму, прикрашену шнурковим орнаментом.
За Софіївським могильником названа і нині знана серед вчених археологів як Софіївська культура - фінальна стадія культурно-історичної спільноти Кукутені-Трипілля. Трипільська культура втрачає Дніпро-Бузьке лісостепове межиріччя та Побужжя. На північному сході колишнього ареалу культурно-історичної спільноти Кукутені-Трипілля залишилася ізольованою на Дніпрі в районі Києва Софіївська група пам’яток.
Софіївська культура почала поширюватися на інші терени. Відомі чотири ґрунтові цвинтарі поблизу сіл Чернин (Таращанський район), Червоний хутір (Дарницький район Києва), Софіївка та Завалівка у Київській області, розташовані на піщаних дюнах уздовж краю борової тераси лівого берега Дніпра. Вчені довели, що саме Софіївська культура є тою крайньою спільнотою, яку можна віднести до відголосків культури Кукутені-Трипілля. Але з’явилися і відмінності.
Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика.
Паралельно до Софіївської культури на теренах українського степу і лісостепу розвивалася культура кочових племен, де окрім сідлання коней також культивувалася шнурова кераміка та культура бойових сокир. Їхній шнуровій культурі притаманний спосіб прикрашання глиняного посуду відбитками шнуру. В Україні в другій половині ІІІ тисячоліття та початку ІІ тисячоліття до н.е. проживало кілька племінних груп «шнуровиків»: на Прикарпатті та Поділлі, на Волині та Середній Придніпрянщині. З великим умінням вони також виготовляли крем’яні знаряддя праці та зброю. Померлих ховали під могильними насипами і ставили поруч посуд і зброю.
Деякі вчені вважають, що формування культури кочових племен в Східній Європі відбувалось під впливом українського Степу, а інші вчені вважають, що шнурова культура на теренах України сформувалась під впливом Середньої, Західної і Північної Європи. Вони стверджують, що перебування на території України таких кочових племен («Шнуровиків») мало тимчасовий завойовницький характер. Так чи інакше, але, певно, саме вони були індоєвропейцями і в їхньому історичному розвитку знаходяться корені багатьох європейських народів.
Історична доля інших пізньотрипільських племен була різна; зміни в їхній культурі Середнього і Горішнього Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури так званих кулястих амфор (рання бронза).
Як зазначає доктор історичних наук Ярослав Дашкевич: «Доба неоліту та енеоліту ознаменована у світовій історії культурним вибухом. Людина приручила тварин, освоїла землеробство, гончарство, ткацтво, навчилась будувати міста. Розвинулась торгівля, яка об’єднувала далекі краї й різні культури. З’явилися нові культи та вірування, ймовірно, пов’язані з магією родючості та ідеєю безсмертя Природи. Людина зійшла на перший щабель цивілізації.»
Формування та розвиток української культури триває з прадавніх часів. Саме тому в наукових колах прийнято поділяти цей значний часовий проміжок на окремі періоди, кожен з яких характеризується унікальністю та неповторністю перебігу культурно-мистецьких процесів. Ми намагаємося розширити обрії пізнання розвитку феноменальної культури, яку зберігали і леліяли наші пращури.
