Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00

Ткацтво та килимарство

Меню розділу

Якщо після прочитання наших статей про гончарство, писанкарство та ковальство залишився ще хоч хтось зі скепсисом щодо талантів українців, то після прочитання наступних статей, ми думаємо, навряд чи хто наважиться заперечувати аксіому: «Український народ – це суспільство талановитих людей». І цьому в підтвердження ще один незаперечний факт: донедавна в кожній хаті, без винятку, кожна жінка традиційно обов’язково вміла ткати. І кожна україночка ткала, та ще й як ткала. Родичам на славу, усьому світові на подив. Недаремно в наші дні в Європі і в Міністерстві культури та інформаційної політики України кожного року розширюють перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України, як от «Обуховицьке ткацтво» чи то «Кролевецьке ткацтво». А дива від майстрів ткацтва села Гусарка Запорізької області, а карпатські ліжники від мешканців Гуцульщини, а життєдайні узори з виробів Великоберезівських майстрів, а гобелени від художників Херсонщини та Київщини. Традиційне художнє ткацтво України має попит у цивілізованому світі. Тож гріх і нам не нагадати про талановитих українців, які шанують тисячоліттями напрацьований досвід пращурів і продовжують дивувати світ одвічним ремеслом краян.

ТКАЦТВО – одне з найдавніших ремесел, відоме ще з часів неоліту, яке кілька тисяч років тому було життєво необхідним, а нині є життєдайно чаруючим і все таким же необхідним для мільйонів шанувальників української культури.

У Вікіпедії ви можете нагуглити й таке: «Тка́цтво – виготовлення суворих (необроблених) текстильних тканин на ткацькому верстаті шляхом їх взаємного переплетення. У широкому розумінні слова поняття ткацтво охоплює усю сукупність технологічних процесів з виробництва тканин (ткацьке виробництво), а також виготовлення тканин для побутового використання. Реліктове існування ткацтва як ремесла прийнято називати ткацтвом художнім, оскільки найчастіше воно є частиною декоративно-ужиткового мистецтва, сувенірної промисловості тощо За походженням тканини можна виділити БАВОВНОТКАЦТВО, ШОВКОТКАЦТВО, ЛЬОНОТКАЦТВО, ВОВНОТКАЦТВО та ін.».

Мусимо згадати, що українці також вміло ткали тканини з коноплі та кропиви. В попередніх статтях ми писали, що за часів Трипільської культури жіночки навчилися прясти нитки та робити з ниток тканини. Тканини робилися на винайденому трипільцями ручному верстаті (найпростішому, без стійок-станин). Згодом україночки почали використовувати ткацький верстат на сохах, а ще пізніше – рамний ткацький верстат. І вже тоді серед майстринь ходили приказки: «Тонко прясти – довго ткати» або ж «Тонко прясти – швидко порветься».

В тій же Вікіпедії нагадують, що «пришвидшила роботу ткачів поява летючого човника, винайденого в першій половині XVIII ст. Джоном Кеєм. Наприкінці XVIII ст. з винайденням механічного ткацького верстата почалось машинне ткацтво, передтеча сучасного промислового виробництва тканин».

Звичайно, зважаючи на кліматичні умови, згодом у людей виникла потреба і утеплити своє житло. В цей період виникли килими. Вони були виконані найстарішою ткацькою технікою – килимовою і прикрашені простим геометричним орнаментом. Для виготовлення килимів талановиті українці винайшли верстат. Комусь до вподоби було ткати килими на горизонтальному верстаті, а комусь – на вертикальному. Хто зацікавився?! Можемо розповісти, які килими робили на вертикальних верстатах.

На вертикальних верстатах, які на центральній Україні мають назву «кросна», виготовляли гладкі двосторонні і ворсові килими. Узор тканин формувався вручну, шляхом переплітання, обвивання основи кольоровою ниткою, без застосування будь-якого допоміжного приладу – гнички чи човника. Узор орнаменту виконувався на всю ширину основи, а ткався орнамент рапортами, між якими потім вплітався фон. Така техніка дає можливість відтворювати на килимі рослини та квіти з їх закругленими майже природними формами.

Крім народних килимів у ХVIII столітті на українських землях побутували так звані панські килими та гобелени. Нагадаємо, що Батьківщиною мистецтва гобелена вважають Францію, де брати Гобелен у ХVII ст. заснували мануфактуру, яка виробляла великі ткані картини для утеплення стін і окраси замків. Найкращі зразки гобелена в Музеї Клюні (в Парижі), в Ермітажі (в Санкт-Петербурзі). Унікальна колекція західно-європейських шпалер є у Львові, в музеї етнографії та художнього промислу. Вони дають нам уявлення про розвиток цього виду мистецтва в ХVII-XVIII століттях.

Однією з перших майстринь в Україні, які ткали гобелени була Наталя Вовк. Вона була надзвичайно талановитою килимарницею. Її килими у 1913 році на Петербурзькій кустарній виставці здобули Золоту медаль. Але перша та друга світові війни практично зупинили розвиток килимарства в Україні. У 30-ті роки ХХ століття керівництво радянської влади намагалося в українських містах і селах політизувати ткацтво та килимарство. Але плакатні килими і гобелени не мали високого мистецького рівня тож і не мали широкого попиту. Промислові ткацькі вироби радянських часів теж бажало кращого.

У середині ХХ століття мистецтво килимарства відродилося і набуло нових сучасних якостей. Відійшли від станкового живопису і заговорили мовою декоративного мистецтва килими художників Івана та Марії Литовченків.

Гобелен української художниці О. Прокопенко “Тонко ткала, дзвінко пряла” – це поетична, спокійна, мов жеботіння веретинА, розповідь про долю української дівчини в минулому, яка уславилася своїм умінням вправно прясти, майстерно і красиво ткати та вишивати. Українському килиму завжди був властивий лірико-оповідальний характер, тісний зв’язок з мотивами українських народних пісень.

Починаючи з 60-х років ХХ століття гобелен перетворився на мистецтво монументального текстильного панно, яке притаманними йому художніми засобами передає ритм і динаміку сучасного життя, важливі суспільно значущі ідеї. Тонким ліризмом, задумом і сумом пронизаний твір В.Федька “Ой на горі вогонь горить, а в долині козак лежить”.

Гобелени знаних на європейському рівні художників Михайла Біласа («Щедрівки», «Базари», «Гуляння», «Різдво», «Великодні»), Людмили Гоголь («Русь», «Українська осінь», «Київ молодий» ) та Марії Шнайдер-Сенюк («Крізь тисячоліття», «Неначе писанка село», «Увійдіть до храму») – утверджують духовний потенціал нації найсучаснішими формами.

Народне декоративно-прикладне мистецтво втілює в собі талант українського народу, його мудрість, розуміння краси і добра, його життєствердне світобачення. Воно нерозривно поєднане з магічно-обрядовою і господарською діяльністю людини.

Традиційно з давніх-давен україночка  у вільний від хліборобських клопотів час ткала, аби встигнути, щоб навесні пишно прибрати до свята хату тканими килимами, рушниками, скатертинами та ряднами. Узорні рядна, покривала, килимки стелили на лави, постіль та підлогу. Скатертинами вкривали столи. У кожній хаті був ткацький верстат. Ткали переважно жінки, а в тих місцевостях, де ткацтво перетворилося на бізнес – на допомогу жінками зголошувались і чоловіки. Це була важка, виснажлива праця, недарма народ склав прислів'я: "З ткача не буде багача".

У різних етнографічних зонах, а то й окремих селах, ткані матеріали мають локальні відмінності в способі орнаментальної композиції, колористики і навіть у техніці виконання.

Справжньою нематеріальною культурною спадщиною України вважаються Великоберезьке перебірно-човникове та мереживне ткацтво , Кролевецьке переборне ткацтво, Обуховицьке ткацтво, надзвичайно вражаючі ткацькі вироби майстринь із села Гусарка Запорізької області та інші. Бо ви ж пам’ятаєте, що майже в кожному українському селі, в кожній хаті був ткацький верстат і ткацтво розвивалося з геометричною прогресією. Якби не війни та голодомори з більшовицькими репресіями, якою б красивою була б Україна в родині європейських держав.

Кролевецьке переборне ткацтво – ремесло, що побутує у місті Кролевець.

Для кролевецьких рушників та інших виробів характерне поєднання білого і червоного кольорів та специфічна орнаментика.

Першою письмовою згадкою про кролевецьке ткацтво вважається замітка другої половини XVIII століття (дані Румянцевського опису за 1765-1769 рр.). А вже у 1781 році в джерелах згадуються конкретні ткачі, що займалися виготовленням килимів та біло-червоних рушників. Це родина Оболонських (мати та чотири сини), майстри Кіндрат Бичко, Григорій та Павло Лисенки, Сергій Сердеченко, Михайло Соломаха, Василь та Корній Падалки; а також майстри кролевецького ткацького цеху Федір та Ілля Ринді, Дмитро та Ігнат Лукаші й інші. Особливого розвитку ткацький промисел набув у ХІХ – на початку ХХ століттях, коли у місті періодично проходив великий Хрестовоздвиженський ярмарок. У цей час наймасовішою групою ткачів виступали так звані «відпарники» – незаможні майстри-надомники, які віддавали готову продукцію скупникам.

На всесвітній виставці в Парижі 1900 року бавовняні вироби гурту кролевецьких ткачів були відзначені срібною нагородою. Каталог виставки увічнив імена талановитих кролевчан Якова Максиміляна, Михайла Отроха, Григорія Реви, Івана Риндіна, Федора Ринді та Олексія Тарабана. У 1922 році ткачі-надомники об’єдналися в кустарно-ткацьку артіль «Відродження» (з 1960 року – «Фабрика художнього ткацтва»).

Для виготовлення рушника використовують ручний верстат з чотирма підніжками, човник, цівки, снівницю, для снування основи, натуральні бавовняні нитки білого та червоного кольорів, малюнки орнаменту рушника. Кролевецьке переборне ткацтво включає кілька технік, за допомогою яких майстри тчуть вироби з одностороннім або двостороннім орнаментом.

До односторонніх технік належать: «зі зміною проступів», «з вибором», «рушникова» (з однією закріплювальною ниткою) і так звана «миропільська».

До двосторонніх технік належать: «під полотно» (полотняний перебор), «під парки» (обобічний перебор»), «під парки з вибором» та «під репс».

До середини ХІХ століття майстри використовували лляне прядиво, яке вибілювалося та фарбувалося у червоний колір за допомогою природного барвника, виготовлено з червця чи материнки.  

Сучасні кролевецькі майстри використовують фабричні бавовняні нитки білого та червоного кольорів. Вироби кролевецького ткацтва вирізняються не лише технікою виготовлення та біло-червоною колористикою, а й багатою орнаментикою, що робить їх впізнаваними.

На давніх рушниках кролевецьких майстрів поширені стилізовані квіткові мотиви, восьмикінцеві розетки, медальйони, півні, журавлі. Цвітуть «дерева життя», вазони з квітами. Улюбленими були малюнки так званих «свічників», з яких, піднімаються вгору червоні квіти. Вироби кролевецьких майстринь наснажують на доброзичливість. Кролевецькі рушники звичайні й весільні, скатертини-настільники, божники, серветки мають надзвичайно великий попит не лише серед краян, а і серед європейської знаті. Вже понад сотню літ кролевецькі вироби є частиною традиційного інтер’єру української хати Лівобережжя та Наддніпрянщини.

Наказом Міністерства культури України від 12 лютого 2018 року №105 Кролевецьке переборне ткацтво включене у Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Традиційне Великоберезьке перебірно-човникове та мереживне ткацтво вирізняється з-поміж інших різновидів ткацтва Закарпаття своєю витонченістю, стриманістю та елегантністю, орнаментом з традиційним поєднанням кольорів. Воно сформувалося, як традиційне ремесло, в якому поєдналися різні національні культури (угорська, австрійська та українська).

Характерними для виробів є переважно стилізовані геометрично-рослинні та тваринні (зооморфні) орнаменти, антропоморфні – ляльки та геометричні орнаменти. Це: «гвоздика», «тюльпан», «макові голівки», «дубове листя», «жолуді», «айстра», «лілія», «конвалія», «розмарин», різного виду «ружі», «фуксія», «суниця», «гранатове яблуко», «шовковиця», «виноград» також зооморфні: «вовчі сліди», «півень», «голуб», «жайворонок», «рак», «пелікан», який використовується переважно для текстилю церковного призначення, для рушників та панно (гобеленів) – «дерево життя», «кукли» (ляльки) та «зірка», «ракоці», різноманітні кривульки та інші.

Великоберезьке ткацтво також вирізняється своєрідним орнаментом з традиційним поєднанням кольорів. Спочатку основним поєднанням кольорів був синій із чорним на білій, або не вибіленій (сірій) основі, також білим по білому, або сірому, а згодом (з початку ХХ століття, у зв’язку із доступом до кольорового прядива фабричного виробництва) додався червоний із чорним на білій основі та білий по білому).

Великоберезьке ткацтво створюється на дерев’яних верстатах, так званих горизонтальних кроснах з бердами 60-80 см.

Основна зона побутування – с. Великі Береги та с. Кідьош Берегівського  району Закарпатської області. Також майстрині проживають у таких селах: Великі Береги, Берегуйфалу, Дийда, Запсонь, Рафайново.

Обуховицьке ткацтво знане і на українських землях, і далеко за межами нашої славної України. Виробами жителів с. Обуховичі милувались в Канаді, Японії, Болгарії та ін.

Традиція виконання ткацьких виробів за мотивами робіт обуховицьких ткаль є унікальною та досі залишається незмінною і знаходить своє відображення в техніці сучасних носіїв даної культурної спадщини.

Нитка піткання, яку прокладає човник, лягає поверх чи під низом ниток основи, а певна послідовність цього чергування і створює врешті той чи інший візерунок, що укладається поперечними смугами на всю ширину тканини. Цей спосіб ткацтва називається ремізно-човниковим. Саме цією технікою з давніх часів користувалися обуховицькі ткалі для створення узористих рушників, скатертин-настільників, ряден тощо.

В обуховицьких рушниках, виконаних відомою традиційною технікою ремізно-човникового ткацтва, деякі елементи візерунка виконуються способом ручного перебору (тут його називають «тканням під руку»). У цій техніці група ниток основи відтягується не за допомогою підліток, а вручну, і між ними прокидається; також рукою, а не човником, нитка, змотана у невеликий клубочок. Це дає змогу смузі орнаменту чергувати окремі візерунки різного кольору. Зокрема, так робляться візерунки у вигляді кількох вертикальних стовпчиків, що їх в Обуховичах називають «мотилями». Візерунки пістрявотканих «радюжок» – покривал, що ними вкривають ліжка та дивани, називають «шибами», «барвінком» або «хмарами».

Ромбічні візерунки рушників, що чергуються зі смугастими мотилями – проскурками, а дрібний візерунок ряден, який у деяких місцевостях зветься «риб’ячою лускою», тут має назву «кружок».

Міністерство культури та інформаційної політики України своїм наказом від 13 березня 2023 року розширило Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України на один новий елемент - традиційне ремесло «Обуховицьке ткацтво».

Протягом останніх ста років зберегли і розвивають традиції свого краю ткалі с. Гусарка Більмацького району (ст. н. Куйбишевський) Запорізької області. Основною територією поширення і є село Гусарка. Такий вид ткацтва, підбір кольорів, розмаїття візерунків не характерне ні одному з населених пунктів краю. Широкий розвиток народного ткацтва в селі зумовлений історичними, соціально-культурними та географічними умовами.

Як свідчать історичні джерела на місті сучасного села до початку XIX ст. був постій гусарського полку (біля Кирилівської фортеці). Згодом, у 1807 році, тут оселилися селяни – переселенці зі Смоленської губернії Гжацького, Смоленського та Краснинського повітів, які за своїм етнічним складом були білорусами. Пізніше тут оселилися вихідці з Чернігівщини, а згодом – Польщі. Поєднання трьох культур: української, російської і білоруської, вплинуло не тільки на мову, звичаї, обряди гусарківців, а й на декоративно-прикладне мистецтво, яким займалося майже все село.

На початку XX ст., коли Олександрівська земська управа, вивчивши ткацьке ремесло в с. Гусарка, виділило 200 карбованців для навчання гусарських майстрів – кустарів новим технологіям в Полтавській школі мистецтв, яка на той час готувала килимарів для всієї України. З села до школи одним з перших направили Якова Гнатовича Слабишева, який повернувшись, почав майструвати і удосконалювати ткацькі верстати. Люди з радістю перейняли оновлення ткацьких верстатів.

Найбільш популярним в селі Гусарка залишається човникове ткацтво з ручним перебором. Виразна декоративна мова цих виробів, гармонійна відповідність між матеріалом, формою, візерунком, кольором і структурою – свідчення глибокого розуміння ткалями художньої краси, результат мистецького досвіду, що передавався від покоління до покоління. Тут існують і специфічні назви орнаментальних композицій: «бубни», «куб», «гуцулка», «смужка», «зірки», «хрестики», «зубці» тощо.

Характерною особливістю мистецтва ткаль с. Гусарка є його невіддільність від щоденного практичного життя. Вони свідомо виготовляють не стільки твір мистецтва, скільки необхідну в побуті річ, яка завдяки довершеності, виразності, сприймається як мистецький витвір.

Гусарківські майстрині за традицією використовували тільки натуральні матеріали: льон, коноплі, бавовну. Для виготовлення ткацьких виробів гусарківські ткалі використовували велику кількість інструментів та приладдя, які до того ж мали свої регіональні специфічні назви: м’ялки для льону та коноплі, «вірітяно» (веретено), гребінь, днище, «прялка» (прядка), «основніца» (прилад для снування ниток), «матавіло» (прилад для змотування ниток) «вірстат» (ткацький станок) тощо.

Сьогодні ткацтвом захоплюються всі, від малого до великого, тут не існує вікових обмежень. Вікові традиції ткацтва передаються від покоління до покоління в середині однієї сім’ї, так як передавався і ткацький верстат – від матері до дочки.

Комунальний заклад “Більмацький районний краєзнавчий музей ім. М.Я. Гудини” Більмацької районної ради, який знаходиться в селі Гусарка, є зберігачем традицій ткацтва. В музеї налічується близько 40 ткацьких виробів та 90 експонатів ткацтва. Це вироби місцевих майстринь, ткацькі інструменти, два діючих ткацьких верстата та ін.

В краєзнавчому музеї проводяться тематичні екскурсії, уроки для учнів шкіл, виховні заходи, творчі зустрічі з майстрами. Періодично організовуються майстер-класи з ткацтва, до яких залучаються і дорослі, і учнівська молодь.

Якщо зараз ми ведемо бесіду про українське художнє ткацтво, то, напевно, матимемо великий гріх, якщо не згадаємо про пухнасте диво, винайдене гуцулами, про КАРПАТСЬКІ ЛІЖНИКИ.

Так-так! Ткані вироби з овечої вовни, зазвичай із візерунком, які мають пухнастий ворс з одного або двох боків. Ці вироби зазвичай створюють у селі Яворів на Гуцульщині. Їх ще називають гуцульськими ковдрами.

Ліжники — це тепло, гарно і корисно. Вони зроблені з натуральної вовни, тому можуть трохи «кусатися». Не варто цього боятися, адже такий природній масаж стимулює кровообіг і покращує самопочуття.

Стверджувати коли саме гуцули винайшли ліжники складно. Гуцули кажуть, що вони займаються ліжникарством, відколи себе пам’ятають. Зародження традиції тісно пов’язане з вівчарством. Саме в цій місцевості колись були гарні умови для утримання овець, вовна яких і є основним матеріалом для ліжників.

Сьогодні вовну возять із Закарпаття, але продовжують ремесло в Яворові. Зараз понад 60 майстринь виготовляють ліжники на будь-який смак: двоспальні, зі складними візерунками, різнокольорові.

Та перші вироби відрізнялися від сучасних. Вони були переважно однотонні – сірі, білі, чорні або у смуги. Щоб зробити широкий ліжник, доводилось зшивати декілька менших, бо верстати, на яких їх пряли, були вдвічі вужчими за сучасні. Теперішній верстат має ширину від 1 метра і може служити 40–50 років.

У 30-х роках минулого століття карпатські ліжники були на виставках за кордоном, зокрема в Америці та Польщі. І мали неабиякий успіх.

За радянських часів, на виробничих комбінатах ткали ліжники зі складними візерунками. Щороку наймані дизайнери малювали малюнки та візерунки, з них керівництво комбінату вибирали чотири – п’ять найкращих і роздавали майстриням. Виготовлення надскладних ліжників займало чимало робочого часу і відповідно якнайдорожче оцінювались.

Сьогодні ж знову більшим попитом користуються ліжники з простим орнаментом, наприклад, поперечносмугасті триколірні. Виготовити такий ліжник швидше та простіше. Коштує він, відповідно, дешевше, і користується більшим попитом.

Майстриня Ганна Копильчук говорить: «Поки є традиція, поки є це вміння, то, я вважаю, доти ми би мали існувати. Якщо же це все зникне, то буде зовсім нецікаво жить». Тож радіймо здобуткам наших пращурів та досягненнями сучасних талановитих майстринь, бо дякуючи розвитку ткацтва та килимарства на українських землях, врівно як розвитку гончарства, ковальства, писанкарства та української вишивки, ми маємо радіти життю на теренах рідної неньки України, де в кожній хаті живуть надзвичайно талановиті і працьовиті майстри своєї справи.

Коментарі

Коментувати можуть тільки зареєстровані користувачі
Українська культура: пізнаємо своє

Календар подій

1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 2021
22232425262728
2930