Польський археолог Юзеф Костжевський стверджує, що «праслов’яни є творцями лужицької культури». [1.]. Інші ж дослідники наполягають на тому, що праслов’ян взагалі не існувало як етносу, бо вони виникли в результаті змішування різних етнічних груп, а в одне ціле їх об'єднала схожість мови, культури і вірувань. Якщо ж вчитатися у наукові висновки лінгвістів світу, то фактично, за припущенням аналізу лексики, ми можемо стверджувати, що предки слов'ян у I-му тисячолітті до н. е. жили в лісистій місцевості з великою кількістю річок, озер і боліт, де росли дуб, береза, липа, ясен і верба. Чеський археолог Любор Нідерле вважав предками слов'ян племена будинів, неврів, скіфів-орачі [3.]. в та інших згаданих Геродотом племен у своїй славнозвісній «Історії».
Ми, певно, маємо право погодитися з тим, що слов’яни не виникли на порожньому місці, і не прилетіли до нас із інших позаземних цивілізацій, а отже ми і надалі маємо радість припускати, що праслов’яни на наших землях жили мирним осілим чином і завдяки археологам можемо стверджувати незаперечні істини. А саме…
І тисячоліття до нашої ери на територіях сучасної України ознаменувалось великими переселенськими рухами різних етнічних груп. В цей період відповідно відбувалися процеси змішування та асиміляції праслов’янських та кочових народів. Племена лужицької культури (центральноєвропейська культура, куди входили предки іллірійців, германців та слов’ян з різними традиціями та віруваннями; спільною рисою для всіх них був поховальний обряд – кремація), висоцької культури (праслов’янські племена, котрі займалися землеробством і скотарством, також мали розвинуте гончарне виробництво; знаходились вони між західним Бугом і Стиром, поховальний обряд у них був змішаним – кремація і тілопокладання) та чорноліської культури (праслов’янські племена, які мешкали на Правобережжі та Лівобережжі Дніпра, будували городища з земляними валами до 6 кілометрів та високими дерев’яними стінами) – всі вони активно розвивали металургійні промисли та вирощували пшеницю трьох видів: тверду, м’яку та карликову. [2.]. А також праслов’янські племена скіфського періоду розводили коней, корів, кіз, овець та свиней. Серед знарядь праці якнайчастіше археологи знаходили серпи та зернотерки. Переважна більшість праслов’янських племен захоплювались виготовленням кераміки з оригінальною орнаментацією, що і вирізняло їх поміж інших народів.
В цей період праслов’янські племена активно розвивають язичництво. Культ Даждьбога (бога сонця, сина бога неба Сварога) досягає рівня релігійного вірування, яке породило низку сталих традиційних свят весняного рівнодення і літнього сонцестояння. І до нині серед українців практикується святкування сталих язичницьких свят: свято весняного рівнодення,Зелені свята, свято Івана Купала (або свято літнього сонцестояння), свято Коляди та ін. На багатьох праслов’янських поселеннях знайдені жертовники, ритуальний посуд та культові фігурки. Прикладом феномену розвитку язичництва на теренах України в І тисячолітті до нашої ери може служити Збруцький ідол, знайдений археологами. [ 1.].
Завдячуючи сталим традиціям праслов’ян у землеробстві та скотарстві, непохитній любові до родинного затишку та рідної землі, український народ отримав у спадщину від своїх попередників розвинену систему традицій та обрядів землеробсько-скотарського побуту краян. Зароджені ще в роки першого тисячоліття до нашої ери традиції в українських родинах протягом наступних століть обростали народними піснями, міфологічними легендами, народними казками та обрядовими родзинками. Шана матері-берегині, повага до старшого за віком чоловіка, любов до рідної землі та толерантне відношення до чужоземних зайд – і до нині притаманне краянам. Мова та одяг краян під впливом войовничих сусідів лише в деякій мірі урізноманітнювались, проте у своїй основі залишалися нескореними. І знищити такий народ ще нікому не вдавалось. Бо українці і тоді, і нині є носіями добра, світла та доброзичливості. Любов українців до рідної землі гуртувала краян і кілька тисячоліть тому, і нині єднає нас у непоборну націю.
Розумники можуть нам вказати на те, що не можливо розглядати витоки українського народу, тим паче української культури, не вказавши на концепцію етногенезу українців. Однією з найбільш аргументованих, обґрунтованих та найпоширеніших на сьогодні концепцій етногенезу українців є ранньосередньовічна концепція україногенезу, згідно з якою розвиток української нації відбувався відповідно до універсальних законів етнічного розвитку середньовічної Європи. Творцем її вважають всесвітньовідомого історика, просвітянина, відомого громадського та державного діяча Михайла Грушевського, який виводив українців від племен антів, які мешкали в лісостепах України у V—VI ст. Пізніше до творення концепції етногенезу українців долучились М. Максимович, В. Антонович, Я. Дашкевич, М. Брайчевський, Я. Ісаєвич, Г. Півторак, В. Баран та ін. [5.]. Концепція спирається на лінгвістичне підґрунтя, створене дослідженнями Олександра Потебні, Агатангела Кримського, Івана Огієнка та інших.[3.].
Тож на завершення можемо зазначити, що поява на території, що нині є українською, нижньопалеолітичних стоянок, вік яких наближається до 1 мільйона років і є початком історії на українських землях, однак це не є початком етнічної історії українського народу, слов'ян чи праслов'ян.[4.]. Можна погодитися, що частково має відношення до зародження української культури на українських землях Трипільська культура, про яку ми згадували на початках нашого з Вами дослідження.
Вже в 1-й половині 1 тисячоліття н. е. на півдні лісової і лісостепової зони України існували зарубинецька культура, волино-подільська культура, київська культура й черняхівська культура, носіями яких, повністю або частково, були слов'яни-венеди. І саме на їхній основі в середині 1 тисячоліття н. е. (5—7 століття) сформувалися ранньосередньовічні спільності (празька культура, пеньківська культура й колочинська культура), що належали слов'янським племінним союзам антів та склавінів. [6.].
Якщо у кого з читачів виникають питання щодо феномену зарубинецької чи лужицької культури, волино-подільської чи черняхівської культури, київської чи празької, висоцької чи пеньківської, колочинської чи інших археологічних культур, радимо не оминати читальні зали українських книгозбірень, читайте, наснажуйтесь, долучайтесь до нашого проєкту «Українська культура: Пізнаємо своє». Далі буде…
Ми поговоримо про роль антів та венедів, неврів, агафістів та кельтів у формуванні українського етносу у І тисячолітті нашої ери чи то про особливі явища з давньоукраїнської історії такі як черняхівська культура чи культура карпатських курганів. Про це та багато іншого ми з Вами матимемо змогу поспілкуватися у наших наступних статтях. Долучайтесь до числа наших друзів на сторінці «Українська культура» в соціальній мережі Фейсбук. Шануймося!
Список використаної літератури:
- Абашина Н. С., Козак Д. Н., Синиця Є. В., Терпиловський Р. В. Давні слов'яни. Археологія та історія — Київ: Стародавній Світ, 2012 . — 364 с.
- Винокур І., Телегін Д., Археологія України. — Київ: Вища школа ,1994.. — 318с.
- Давня історія України,У трьох томах. Том 3.Словяно-руська доба. — Київ: Інститут археології НАН України, 2000. — 709 с.
- Енциклопедія історії України. — Київ : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.
- Праслов'яни і слов'яни та походження України[Електронний ресурс] :[текст]//Бібліофонд : [сайт] . — Режим доступу: https://web.archive.org/web/20140514074039/http://bibliofond.ru/view.aspx?id=448747 . —Дата публікації 13.05.2014. — Дата звернення: 29.07.2024.
- Сєдов В. В., «ЕТНОГЕНЕЗ РАННІХ СЛОВ'ЯН.{ Електронний ресурс] :[текст]//ІЗБОРНИК:[Сайт] . — Режим доступу: http://litopys.org.ua/rizne/sedow.htm . — Дата публікації 21.11.2002. — Дата перегляду 30.07.2024.
